Колегія суддів Судової палати у цивільних справах

Верховного Суду України в складі:

головуючого Григор’євої Л.І.,

суддів: Пшонки М.П., Данчука В.Г.,

Охрімчук Л.І., Перепічая В.С., -

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3, ОСОБА_4 до Запорізької міської ради, управління Держкомзему в м. Запоріжжі, ОСОБА_5, третя особа – ОП ЗМБТІ, про визнання недійсним рішення Запорзької міської ради, державного акта про право власності на земельну ділянку, скасування державної реєстрації права власності на земельну ділянку за касаційною скаргою ОСОБА_3, ОСОБА_4 на рішення апеляційного суду Запорізької області від 19 травня 2009 року,

У липні 2008 року ОСОБА_3, ОСОБА_4 звернулися до суду із зазначеним позовом, у якому після уточнення позовних вимог просили визнати недійсними: рішення Запорізької міської ради 4 скликання 31 сесії №17/196 від 17 березня 2006 року "Про передачу гр. ОСОБА_5 у власність земельної ділянки по АДРЕСА_1"; державного акта про право власності на земельну ділянку ОСОБА_5, виданого 6 травня 2006 року на підставі рішення Запорізької міської ради 4 скликання 31 сесії №17/196 від 17 березня 2006 року "Про передачу гр. ОСОБА_5 у власність земельної ділянки по АДРЕСА_1", згідно з яким вона є власником земельної ділянки площею 0,0859 га та скасувати державну реєстрацію право власності на земельну ділянку і на право постійного користування землею, договорів оренди землі.

Рішенням Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 10 березня 2009 року у задоволенні позову відмовлено.

Рішенням апеляційного суду Запорізької області від 19 травня 2009 року рішення районного суду частково скасовано, ухвалено нове рішення, яким позов ОСОБА_3, ОСОБА_4 задоволено частково. Визнано недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку ОСОБА_5, виданий 6 травня 2006 року на підставі рішення Запорізької міської ради 4 скликання 31 сесії №17/196 від 17 березня 2006 року "Про передачу гр. ОСОБА_5 у власність земельної ділянки по АДРЕСА_1", згідно з яким вона є власником земельної ділянки площею 0,0859 га та скасовано реєстрацію державного акта в Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі за №010626100490. У решті – рішення суду залишено без змін.

У касаційній скарзі ОСОБА_3, ОСОБА_4 ставлять питання про скасування рішення апеляційного суду та ухвалення рішення про задоволення позову в повному обсязі, мотивуючи свою вимогу порушенням апеляційним судом норм матеріального та процесуального права.

Обговоривши наведені у скарзі доводи та перевіривши матеріали справи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково з таких підстав.

Судом установлено, що відповідно до договору дарування від 12 травня 1959 року ОСОБА_6 належали 1/2 частина жилого будинку АДРЕСА_1. Інша 1/2 частина цього будинку належить його сестрі, ОСОБА_7

Будинок розташований на земельній ділянці площею 0,0859 га.

Рішенням Жовтневого районного виконавчого комітету №204/5 від 20 жовтня 1988 року нежила будова на зазначеній земельній ділянці переобладнана у жилу і оформлена на ОСОБА_3

Рішенням Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 20 лютого 1989 року встановлено порядок користування зазначеною земельною ділянкою, згідно з яким ОСОБА_6 і ОСОБА_8 виділено в користування земельні ділянки по 427,05 кв. м кожному У загальному користуванні залишено 5, 08 кв. м для підходу до водяної колонки.

На підставі рішення Жовтневого районного виконавчого комітету №45/2 від 9 лютого 1989 року співвласникам, у тому числі і ОСОБА_3, видані свідоцтва на право власності на будинок: ОСОБА_6 та ОСОБА_7 на 7/20 частин будинку кожному, ОСОБА_3 – на 3/10 частини будинку.

Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із факту, встановленого рішенням Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 20 лютого 1989 року про порядок користування земельною ділянкою між співвласниками ОСОБА_6 та ОСОБА_7 При цьому суд послався на те, що рішення Запорізької міської ради №17/196 від 17 березня 2006 року постановлено на підставі зазначеного рішення суду, а тому скасуванню не підлягає.

Апеляційний суд, погоджуючись із висновком суду першої інстанції, апеляційну скаргу задовольнив частково і рішення суду скасував лише у частині законності Державного акта про право власності на земельну ділянку, посилаючись на те, що суд при вирішенні спору в цій частині не урахував вимог п. 2. 10 Інструкції про порядок складання, видачі, реєстрації і зберігання державних актів на право приватної власності на землю, право колективної власності на землю, право власності на землю і право постійного користування землею, договорів на право тимчасового користування землею (в тому числі на умовах оренди) та договорів оренди землі, затвердженої наказом Державного комітету України по земельних ресурсах №43 від 4 травня 1999 року (z0354-99) (зі змінами).

Проте з такими висновками судів погодитися не можна, оскільки до них суди дійшли з порушенням норм матеріального та процесуального закону.

Так, вирішуючи спір, суд першої інстанції усупереч вимогам статей 212, 213 ЦПК України не встановив фактів, які підлягають встановленню у цій справі, а саме: розмір спірної земельної ділянки, час і підстави набуття сторонами прав на будинок і відповідно на земельну ділянку та наявність чи відсутність згоди усіх сторін на такий порядок.

Проте з’ясування цих обставин має суттєве значення для правильного вирішення спору. Зокрема, суди першої та другої інстанції не дали правової оцінки доводам позивачів та наданим сторонами доказам щодо часу виникнення у сторін права спільної власності на будинок, розміру цих часток на той час і факту збільшення (залишення) часток за рахунок оформлення права власності на самовільне будівництво і зміни складу співвласників на будинок.

Відповідно до ст. 42 ЗК України (у редакції від 13 березня 1992 року), яка діяла на час виникнення правовідносин сторін, при належності жилого будинку й земельної ділянки на праві спільної часткової власності порядок користування такою ділянкою визначається співвласниками в угоді пропорційно розмірам часток кожного у спільній власності.

Наступні зміни розміру часток у спільній власності на жилий будинок, пов’язані з прибудовою, надбудовою або перебудовою, не тягнуть змін порядку розпорядження земельною ділянкою та користування нею, установлені учасниками спільної власності.

Суд не може не визнати угоду про порядок користування земельною ділянкою, коли дійде висновку, що угода явно ущемляє законні права когось зі співвласників, позбавляє його можливості належно користуватися своєю частиною будинку, фактично виключає його з числа користувачів спільної земельної ділянки, суперечить архітектурно-будівельним, санітарним чи протипожежним правилам.

Якщо до вирішення судом спору між співвласниками жилого будинку розмір часток у спільній власності на земельну ділянку, на якій розташовані будинок, господарські будівлі та споруди, не визначався або вона перебувала у користуванні співвласників і ними не було досягнуто угоди про порядок користування якою має позивач (позивачі), слід виходити з розміру його (їх) частки у вартості будинку, господарських будівель та споруд на час перетворення спільної сумісної власності на спільну часткову чи на час виникнення останньої (п. 21 постанови Пленуму Верховного Суду України від 16 квітня 2004 року №7 "Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ" (va007700-04) ).

Вирішуючи спір, суд першої інстанції зазначених положень не врахував, а послався на рішення суду від 20 лютого 1989 року як на підставу відмови в позові, не звернув увагу, що зазначене рішення стосується порядку користування землею між співвласниками ОСОБА_6 і ОСОБА_7 без урахування права ОСОБА_3, яка на той час були власницею частини будинку, який розташований на спірній земельній ділянці.

Крім того, суду необхідно з’ясувати фактичний склад співвласників будинку і залучити їх до участі в справі.

Усупереч вимогам ст. ст. 213 – 215 ЦПК України (1618-15) суд не встановив дійсний характер правовідносин, які виникли, правову норму, які їх регулюють, інші фактичні обставини.

На порушення норм матеріального та процесуального права не звернув уваги суд апеляційної інстанції, тому і його рішення підлягає скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись ст. ст. 336, 338, 344, 345 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України

Касаційну скаргу ОСОБА_3, ОСОБА_4 задовольнити частково.

Рішення апеляційного суду Запорізької області від 19 травня 2009 року та рішення Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 10 березня 2009 року скасувати, передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала оскарженню не підлягає.