Колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України в складі:

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 в інтересах неповнолітнього ОСОБА_2 до Білоцерківської сільської ради, ОСОБА_3 про визнання рішення незаконним, визнання договору дарування й державного акта на право приватної власності на земельну ділянку недійсними та визнання права власності на земельну ділянку за касаційними скаргами ОСОБА_1 на рішення Апеляційного суду Закарпатської області від 26 травня 2009 року, служби у справах дітей Тячівської районної державної адміністрації Закарпатської області на рішення Апеляційного суду Закарпатської області від 26 травня 2009 року й ухвалу того ж суду від 11 грудня 2009 року,

У листопаді 2008 року ОСОБА_1 в інтересах неповнолітнього ОСОБА_2 (1994 р. н.) звернулася до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що після смерті її чоловіка, ОСОБА_2 (1965 р. н.) згідно зі свідоцтвом про право на спадщину за законом від 22 лютого 1996 року (64/96-ВР) її син, ОСОБА_2 (1994 р. н.), є спадкоємцем жилого АДРЕСА_1

Указаний будинок знаходиться на земельній ділянці за вказаною адресою площею 750 кв. м.

У листопаді 2008 року вона дізналася, що на ім'я ОСОБА_4, яка є суміжним землекористувачем, у лютому 1996 року виготовлено державний акт на право приватної власності на землю загальною площею 0,15 га, у тому числі й на спірну земельну ділянку площею 750 кв. м.

У подальшому ОСОБА_4 подарувала земельну ділянку площею 0,15 га ОСОБА_3

Вважаючи, що при переході права власності на будинок повинно переходити і право користування земельною ділянкою, позивачка просила поновити строк звернення до суду за захистом порушеного права, визнати незаконним рішення Білоцерківської сільської ради від 30 січня 1996 року в частині надання ОСОБА_4 у приватну власність земельної ділянки площею 0,15 га, визнати недійсними державні акти на право приватної власності на землю, видані на ім'я ОСОБА_4 і ОСОБА_3, та договір дарування земельної ділянки від 31 жовтня 2001 року; визнати за ОСОБА_2 (1994 р. н.) право власності на спірну земельну ділянку площею 750 кв. м.

Заочним рішенням Рахівського районного суду Закарпатської області від 19 лютого 2009 року позов задоволено в повному обсязі.

Ухвалою того ж суду від 25 березня 2009 року заяву ОСОБА_3 про перегляд заочного рішення залишено без задоволення.

Рішенням Апеляційного суду Закарпатської області від 26 травня 2009 року вказане рішення суду першої інстанції скасовано й ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову відмовлено.

Ухвалою того ж апеляційного суду від 11 грудня 2009 року апеляційну скаргу органу опіки та піклування Тячівської районної державної адміністрації Закарпатської області на вказане заочне рішення суду першої інстанції відхилено.

В обгрунтування касаційної скарги ОСОБА_1 посилається на невідповідність висновків суду обставинам справи, неправильне застосування судом норм матеріального права, порушення норм процесуального права та ставить питання про скасування рішення суду апеляційної інстанції і залишення в силі рішення суду першої інстанції.

У касаційній скарзі служба у справах дітей Тячівської районної державної адміністрації Закарпатської області, посилаючись на невідповідність висновків суду обставинам справи, неправильне застосування судом норм матеріального права, порушення норм процесуального права, ставить питання про скасування рішення та ухвали суду апеляційної інстанції і залишення в силі рішення суду першої інстанції.

Касаційні скарги підлягають частковому задоволенню з таких підстав.

Відмовляючи в задоволенні позову, апеляційний суд виходив із того, що право користування земельною ділянкою при переході права власності на будівлю не переходило та не виникало автоматично, для його оформлення та закріплення особа повинна була звернутися до відповідної сільської ради, ОСОБА_1 як законний представник ОСОБА_2 (1994 р. н.) із такими заявами не зверталась, а тому права ОСОБА_2 (1994 р. н.) не порушено, рішення Білоцерківської сільської ради від 30 січня 1996 року про передачу земельної ділянки ОСОБА_4 є законним.

Проте повністю з такими висновками апеляційного суду погодитися не можна.

Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

За нормами розділу VI "Спадкове право" ЦК УРСР (1540-06) 1963 року, який був чинним на час виникнення спірних правовідносин, спадкуванням є перехід належного спадкодавцю майна або його частини до інших осіб (спадкоємців). До складу спадщини входять ті права та обов’язки, носієм яких за життя був сам спадкодавець.

Згідно з ч. 1 ст. 30 ЗК України від 18 грудня 1990 року, чинного на час виникнення спірних правовідносин, при переході права власності на будівлю і споруду разом з цими об'єктами переходить у розмірах, передбачених ст. 67 цього Кодексу, і право власності або право користування земельною ділянкою без зміни її цільового призначення і, якщо інше не передбачено у договорі відчуження - будівлі та споруди.

За змістом наведеного право особи, до якої переходить право власності на будівлю та відповідне право на земельну ділянку, є похідним від права особи, від якої перейшли такі права. До набувача переходить право власності, в тому числі й на ту частину земельної ділянки, яка зайнята житловим будинком, будівлею або спорудою, та на частину земельної ділянки, яка необхідна для її обслуговування.

Частинами 1, 7 ст. 19 ЗК України передбачено, що сільські, селищні Ради народних депутатів надають земельні ділянки у користування для всіх потреб із земель сіл, селищ, а також за їх межами, крім іншого, для індивідуального житлового, дачного і гаражного будівництва. Надання земельних ділянок здійснюється за проектами відведення цих ділянок.

Судами першої та апеляційної інстанцій установлено наступне.

Згідно зі свідоцтвом про смерть від 22 серпня 1995 року ОСОБА_2 (1965 р. н.) помер ІНФОРМАЦІЯ_1

Відповідно до свідоцтва на право особистої власності на жилий будинок, виданого Рахівською районною державною адміністрацією 17 листопада 1995 року, ОСОБА_2 належав жилий АДРЕСА_1. Вказане право було зареєстровано в Рахівському районному бюро технічної інвентаризації.

Згідно зі свідоцтвом про право на спадщину за законом від 22 лютого 1996 року (64/96-ВР) спадкоємцем ОСОБА_2 (1965 р. н.) є його син – ОСОБА_2 (1994 р. н.), який успадкував указаний будинок.

Як убачається з проекту забудови земельної ділянки, забудову ділянки АДРЕСА_1 дозволено ОСОБА_2 на підставі рішення п'ятої сесії Білоцерківської ради народних депутатів від 27 жовтня 1995 року.

З матеріалів справи не вбачається, що вказане рішення було скасовано чи визнано незаконним або цю земельну ділянку було вилучено в ОСОБА_2 в установленому законом порядку.

Проте рішенням Білоцерківської сільської ради Рахівського району Закарпатської області від 30 січня 1996 року спірну земельну ділянку, в тому числі й ту її частину, на якій знаходиться належний ОСОБА_2 будинок, передано в користування ОСОБА_4

Апеляційний суд не взяв до уваги викладених обставин, положень ст. 30 ЗК УРСР 1990 року й рішення Конституційного Суду України від 22 вересня 2005 року (v005p710-05) у справі за конституційним поданням 51 народного депутата України щодо відповідності Конституції України (254к/96-ВР) (конституційності) положень ст. 92, пункту 6 розділу Х "Перехідні положення" Земельного кодексу України (2768-14) (справа про постійне користування земельними ділянками); не врахував, що максимальний строк отримання особою державного акта на право користування земельною ділянкою законодавством не визначено, та не встановив, чи виникло право користування спірною земельною ділянкою в ОСОБА_2 (1965 р. н.), від якого походить право користування земельною ділянкою і ОСОБА_2 (1994 р. н.), що має значення для справи.

Залишилося це не з'ясованим належним чином і судом першої інстанції.

Постановляючи ухвалу Апеляційного суду Закарпатської області від 11 грудня 2009 року та відхиляючи апеляційну скаргу органу опіки та піклування Тячівської районної державної адміністрації Закарпатської області, апеляційний суд не вирішив спір та апеляційну скаргу по суті.

За таких обставин рішення суду першої та апеляційної інстанцій та ухвала апеляційного суду підлягають скасуванню з підстав, передбачених ч. 2 ст. 338 ЦПК України, з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України

Касаційні скарги ОСОБА_1, служби у справах дітей Тячівської районної державної адміністрації Закарпатської області задовольнити частково.

Заочне рішення Рахівського районного суду Закарпатської області від 19 лютого 2009 року, рішення Апеляційного суду Закарпатської області від 26 травня 2009 року й ухвалу Апеляційного суду Закарпатської області від 11 грудня 2009 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала оскарженню не підлягає.