Колегія суддів Судової палати у цивільних справах

Верховного Суду України в складі:

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_5 до ОСОБА_6 про визнання права спільної сумісної власності на жилий будинок, поділ жилого будинку та стягнення грошової компенсації,

У квітні 2004 року ОСОБА_6 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_5 про розірвання шлюбу.

У травні 2004 року ОСОБА_5 звернулась до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_6 про поділ спільного сумісного майна подружжя.

Зазначала, що під час шлюбу вона та ОСОБА_6 побудували жилий будинок АДРЕСА_1.

Посилаючись на те, що згоди щодо поділу будинку між ними не досягнуто, просила в порядку поділу спільного майна подружжя виділити їй у власність ? частину спірного будинку.

Справа розглядалася судами неодноразово.

Ухвалою Овідіопольського районного суду Одеської області від 6 липня 2006 року позовні вимоги ОСОБА_6 про розірвання шлюбу виділено в самостійне провадження.

Рішенням Овідіопольського районного суду Одеської області від 18 липня 2008 року в задоволенні позовних вимог ОСОБА_5 про визнання права спільної сумісної власності на жилий будинок, його поділ та стягнення грошової компенсації відмовлено.

Рішенням апеляційного суду Одеської області від 8 жовтня 2008 року рішення Овідіопольського районного суду Одеської області від 18 липня 2008 року скасовано й ухвалено нове рішення, яким позовні вимоги ОСОБА_5 задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_6 на користь ОСОБА_5 грошову компенсацію вартості її частки будинку АДРЕСА_1 в сумі 297 172 грн. 70 коп., 1 264 грн. судового збору, 802 грн. 06 коп. вартості судової експертизи. У задоволенні інших позовних вимог відмовлено.

У касаційній скарзі ОСОБА_6 просить скасувати рішення апеляційного суду й залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Частково задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_5 апеляційний суд вважав, що на момент початку будівництва спірного будинку позивачка була членом сім`ї ОСОБА_6, зазначений будинок побудований за їхні спільні кошти і за рахунок їхньої спільної праці та, враховуючи, що на утриманні позивачки залишився неповнолітній син і ОСОБА_6 у добровільному порядку матеріальної допомоги на утримання сина не надає, тому частка ОСОБА_5 у спільній сумісній власності підлягає збільшенню на 20 %.

Проте з такими висновками апеляційного суду погодитись не можна.

Судом установлено, що ОСОБА_5 з 1988 року проживала та була зареєстрована у будинку, який належить на праві власності матері ОСОБА_6, за адресою: АДРЕСА_1.

Рішенням виконавчого комітету Овідіопольської селищної ради Одеської області від 16 серпня 1990 року ОСОБА_6 надано дозвіл на будівництво жилого будинку загальною площею 96,6 кв. м по АДРЕСА_1.

4 жовтня 1996 року рішенням виконавчого комітету Овідіопольської селищної ради Одеської області спірний жилий будинок було введено в експлуатацію.

26 жовтня 1996 року ОСОБА_5 та ОСОБА_6 зареєстрували шлюб, від якого 1998 року народився син – ОСОБА_7

25 січня 1999 року ОСОБА_6 отримав свідоцтво на право власності на спірний жилий будинок.

Рішенням Овідіопольського районного суду Одеської області від 4 жовтня 2006 року шлюб між ОСОБА_5 та ОСОБА_6 було розірвано.

Відповідно до ст. 112 ЦК УРСР майно може належати на праві спільної власності двом або кільком громадянам.

Якщо учасники спільної власності при надбанні майна не виходили з рівності їх часток, розмір частки кожного з них визначається ступенем його участі працею й коштами у створенні спільної власності.

При відсутності доказів про те, що участь когось із учасників спільної сумісної власності (крім сумісної власності подружжя) у надбанні майна була більшою або меншою – частки визначаються рівними.

Заперечуючи проти заявлених позовних вимог, ОСОБА_6 зазначав, що спірний будинок було побудовано за рахунок його особистих коштів, отриманих від продажу будинку АДРЕСА_2, який належав йому на підставі свідоцтва про право власності за заповітом від 3 липня 1991 року після смерті його діда – ОСОБА_8

На порушення вимог ст. ст. 303, 316 ЦПК України апеляційний суд, вирішуючи питання про визнання права спільної сумісної власності ОСОБА_6 та ОСОБА_5 на будинок АДРЕСА_1, зазначених положень закону до уваги не взяв; не перевірив належним чином доводів ОСОБА_6; не визначився з характером спірних правовідносин.

Разом з тим, не можна погодитись і з рішенням апеляційного суду в частині збільшення частки ОСОБА_5 у спільному сумісному майні на підставі положень ч. 3 ст. 70 СК України.

Обґрунтовуючи заявлені вимоги в частині збільшення частки в праві спільної сумісної власності на 20 %, ОСОБА_5 зазначала, що з нею залишився проживати неповнолітній син – ОСОБА_7, ОСОБА_6 аліменти на утримання дитини не сплачує, унаслідок чого утворилась заборгованість у сумі 539 грн. 37 коп. станом на 1 квітня 2005 року.

За змістом ст. ст. 181, 182, 183, 184, 189 СК України аліменти – кошти на утримання дитини, розмір яких визначається за домовленістю між батьками чи за рішенням суду.

Крім того, ст. 196 СК України передбачає відповідальність за прострочення сплати аліментів, яка полягає у стягнення з особи, винної у виникненні заборгованості по сплаті аліментів, неустойки (пені).

З огляду на наведене висновок апеляційного суду про наявність підстав для збільшення частки ОСОБА_5 у праві власності на жилий будинок на 20% є передчасним.

За таких обставин рішення апеляційного суду підлягає скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції з підстав, передбачених ч. 2 ст. 338 ЦПК України.

Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України

Касаційну скаргу ОСОБА_6 задовольнити частково.

Рішення апеляційного суду Одеської області від 8 жовтня 2008 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Ухвала оскарженню не підлягає.