Колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України в складі:

головуючого Григор’євої Л.І.,

суддів: Балюка М.І., Барсукової В.М.,

В.Й. Косенко, Д.Д. Луспеник,

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4, ОСОБА_5, треті особи: приватні нотаріуси Харківського міського нотаріального округу: ОСОБА_6 та ОСОБА_7, про визнання договорів недійсними, визнання права власності та відшкодування моральної шкоди й за зустрічним позовом ОСОБА_5 до ОСОБА_3, третя особа – приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу ОСОБА_7, про відшкодування моральної шкоди за касаційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Харківського районного суду Харківської області від 28 січня 2009 року та ухвалу апеляційного суду Харківської області від 29 квітня 2009 року,

У жовтні 2007 року ОСОБА_3 звернулася до суду з указаним позовом, який нею неодноразово доповнювався. Позивачка посилалась на те, що з червня 2006 року знаходиться в зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_4; мають малолітнього сина, ОСОБА_8, ІНФОРМАЦІЯ_1; проживала з ним до липня 2007 року. 9 вересня 2006 року проти її справжньої волі та внаслідок застосування до неї фізичного й психічного тиску з боку її чоловіка вона вимушено на підставі договору дарування подарувала йому належну їй на праві власності й придбану до шлюбу земельну ділянку, що розташована в АДРЕСА_1. 10 липня 2007 року він же з використанням фізичного та психічного тиску заставив її видати йому нотаріальну згоду на відчуження земельної ділянки, унаслідок чого її чоловік 1 серпня 2007 року за договором дарування подарував цю земельну ділянку своїй матері – ОСОБА_5 Просила на підставі ч. 1 ст. 231 ЦК України визнати два договори дарування недійсними, визнати за нею право власності на цю земельну ділянку. Крім того, за час шлюбу ними за спільні кошти та для будівництва й обслуговування жилого будинку були придбані ще дві земельні ділянки: АДРЕСА_3 і по АДРЕСА_2, які є спільним майном подружжя, проте перша з них була оформлена на її чоловіка – ОСОБА_4, а друга – на його матір – ОСОБА_5 Скориставшись отриманою під тиском нотаріально завіреною заявою від 10 липня 2007 року, ОСОБА_4 1 серпня 2007 року подарував земельну ділянку по АДРЕСА_3 своїй матері - ОСОБА_5, а на земельну ділянку по АДРЕСА_2 був оформлений 8 липня 2006 року договір купівлі-продажу на ім’я ОСОБА_5 З посиланням на ч. 1 ст. 231 ЦК України просила визнати недійсним договір дарування від 1 серпня 2007 року та визнати недійсним у частині покупця договір купівлі-продажу від 8 липня 2006 року, а також визнати за нею право власності на вказані земельні ділянки.

Посилаючись на положення ч. 2 ст. 231 ЦПК України, ОСОБА_3 просила стягнути з відповідачів на її користь моральну шкоду в розмірі 20 тис. грн.

ОСОБА_5 у грудні 2008 року пред’явила зустрічний позов про стягнення з ОСОБА_3 1 600 грн. моральної шкоди, завданої їй безпідставним і необґрунтованим заявленням до неї позовних вимог, накладенням арешту на її майно, унаслідок чого погіршився стан її здоров’я.

Рішенням Харківського районного суду Харківської області від 28 січня 2009 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Харківської області від 29 квітня 2009 року, у задоволенні позову ОСОБА_3 та зустрічного позову ОСОБА_5 відмовлено.

У касаційній скарзі ОСОБА_3, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права, просить судові рішення скасувати й задовольнити її позовні вимоги.

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Відповідно до вимог ст. 324 ЦПК України підставами для касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відмовляючи в задоволенні позову ОСОБА_3, суд першої інстанції виходив із того, що позивачка не довела, що договори дарування земельних ділянок, що розташовані в АДРЕСА_1 та на АДРЕСА_3, а також надана нею згода на відчуження були укладені нею під впливом насильства; щодо земельної ділянки, яка розташована на АДРЕСА_2 позивачка не довела, що вона була придбана за час шлюбу з ОСОБА_4 за їхні спільні кошти.

Апеляційний суд погодився з такими висновками місцевого суду.

Проте повністю погодитись із такими висновками судів не можна.

Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Зазначеним вимогам закону судові рішення в частині вирішення позову ОСОБА_3 не відповідають, а у порушення ст. 212 ЦПК України як суд першої інстанції, так і суд апеляційної інстанції взагалі не оцінювали надані нею докази (показання свідків, письмові докази) і не зазначили, чому ці докази судами відхилені.

Пред’являючи позов, ОСОБА_3 посилалась на те, що мала в приватній власності ще до укладення шлюбу земельну ділянку, за час шлюбу з ОСОБА_4 було придбано ще дві земельні ділянки, проте через короткий проміжок часу всі три земельні ділянки були виведені із сімейного бюджету, з майна подружжя та право власності на них було оформлено на одну особу – на матір її чоловіка – ОСОБА_5 Обґрунтовуючи позовні вимоги, вона посилалась на положення ст. ст. 203, 231 ЦК України, зазначаючи, що правочини були вчинені проти її справжньої волі та внаслідок застосування до неї фізичного й психічного тиску з боку її чоловіка.

Відповідно до ч. 1 ст. 231 ЦК України правочин, вчинений особою проти її справжньої волі внаслідок застосування до неї фізичного чи психічного тиску з боку другої сторони або з боку іншої особи, визнається судом недійсним.

Як роз’яснив Пленум Верховного Суду України в п. 12 постанови від 28 квітня 1978 року № 3 (v0003700-78) (зі змінами) "Про судову практику в справах про визнання угод недійсними", чинної на час розгляду та вирішення даної справи, під насильством розуміється фізичний або психологічний вплив на особу учасника угоди або його близьких з метою спонукання його до укладення угоди.

Тобто мається на увазі насильство не лише фізичне, а й психічний тиск (погрози, залякування, які породжують страх і який є мотивом вчинення правочину, тощо). Тиск необхідно оцінювати з точки зору особистості конкретної людини з урахуванням виду правочину.

Для підтвердження тих обставин, які покладені позивачкою в основу позову, крім наданих нею доказів, які судами взагалі не оцінені, вона також просила суд викликати свідків, витребували з міліції відмовний матеріал, адміністративний матеріал щодо протиправної поведінки відносно неї її чоловіка – ОСОБА_4 (а.с. 237, 238, 281).

Відповідно до положень ч. 4 ст. 10 ЦПК України суд сприяє всебічному і повному з’ясуванню обставин справи, здійсненню особою, яка бере участь у справі, її прав.

У порушення зазначеної норми права, а також вимог ст. ст. 130, 137, ч. 2 ст. 303 ЦПК України, апеляційний суд відмовив ОСОБА_3 у витребуванні письмових доказів, які вона в силу об’єктивних причин не могла надати самостійно (з міліції), виклику та допиту свідків (а.с. 239, 283). При цьому, зокрема, місцевий суд посилався лише на те, що у справі є копія постанови про відмову в порушенні кримінальної справи, проте не дослідив пояснення осіб, які були опитані в ході досудової перевірки, акт судово-медичного огляду з наявними тілесними пошкодженнями на тілі ОСОБА_3 тощо, і не дав їм відповідної оцінки.

Крім того, зазначаючи, що ОСОБА_3 не довела, що земельна ділянка, що розташована на АДРЕСА_2, була придбана на спільні кошти подружжя, суди в порушення вимог ст. ст. 212- 214, 315 ЦПК України взагалі не дали оцінки її заяві, яка засвідчена нотаріально, про те, що ця земельна ділянка була придбана нею із чоловіком, ОСОБА_4, за час шлюбу за спільні кошти (а.с. 194), і саме цю заяву використовував ОСОБА_4 при подальшому відчуженні земельних ділянок, тобто він знав про її зміст.

Також суди взагалі не дали оцінки доводам ОСОБА_3 про порушення вимог ч. 4 ст. 720 ЦК України під час укладення ОСОБА_4 договорів дарування на ім’я ОСОБА_5, згідно з якою доручення на укладення договору дарування, в якому не встановлено імені обдарованого, є нікчемним. Такого доручення в матеріалах справи немає, а в заяві ОСОБА_3 від 10 липня 2007 року, яку суди вважали дорученням, не вказано імені обдарованого (а.с. 194).

За таких обставин ухвалені у справі судові рішення в частині вирішення позову ОСОБА_3 не можуть вважатись законними й обґрунтованими, тому відповідно до ст. 338 ЦПК України вони підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України

Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково.

Рішення Харківського районного суду Харківської області від 28 січня 2009 року та ухвалу апеляційного суду Харківської області від 29 квітня 2009 року в частині вирішення позову ОСОБА_3 скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції. У решті судові рішення залишити без змін.

Ухвала оскарженню не підлягає.