розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про визнання договорів дарування жилого будинку та земельної ділянки недійсними за касаційною скаргою ОСОБА_2 на рішення апеляційного суду Хмельницької області від 25 вересня 2009 року,

У листопаді 2008 року ОСОБА_1 звернувся до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що 19 липня 2001 року ОСОБА_3 подарував його колишній дружині, ОСОБА_2., жилий будинок із господарськими спорудами, що розташований по АДРЕСА_1 а 23 липня 2001 року – земельну ділянку площею 0,0507 га, що розташована за тією самою адресою. Однак, замість договорів дарування, які оформили з метою менших витрат під час оформлення договорів у нотаріальній конторі, фактично були укладені договори купівлі-продажу. Вартість придбаного майна становила 25 тис. доларів США, які він позичив у знайомого. На час укладення договорів він із ОСОБА_2 перебували у шлюбі. Про порушення своїх прав як співвласника майна дізнався лише під час розлучення з відповідачкою в 2008 році, оскільки із цього часу його права стали порушуватись. Вважає, що строк позовної давності не пропустив, тому на підставі ст. 235 ЦК України просив визнати вищезазначені договори дарування договорами купівлі-продажу.

Рішенням Кам?янець-Подільського районного суду Хмельницької області від 26 червня 2009 року в задоволенні позову відмовлено.

Рішенням апеляційного суду Хмельницької області від 25 вересня 2009 року рішення місцевого суду скасовано, ухвалено нове рішення, яким позов задоволено. Визнано удаваними договір дарування жилого будинку з господарськими спорудами від 19 липня 2001 року та договір дарування земельної ділянки від 23 липня 2001 року, що розташовані по АДРЕСА_1 укладені між ОСОБА_3 і ОСОБА_2., і визнано їх договорами купівлі-продажу між тими самими сторонами.

У касаційних скарзі ОСОБА_2., посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просить рішення апеляційного суду скасувати й залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Заслухавши доповідь судді Верховного Суду України, дослідивши матеріали справи та перевіривши наведені в скарзі доводи, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню.

Відповідно до вимог ст. 324 ЦПК України підставами для касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Судом установлено, що згідно з договорами дарування 19 липня 2001 року ОСОБА_3 подарував ОСОБА_2. жилий будинок із господарськими спорудами, що розташований по АДРЕСА_1 а 23 липня 2001 року – земельну ділянку площею 0,0507 га, що розташована за тією самою адресою.

Також установлено, що сторони, укладаючи ці договори, фактично мали на увазі укладення договорів купівлі-продажу та з урахуванням наведеного та з посиланням на ст. 235 ЦК України (удаваний правочин) позивач просив про задоволення позову. Ці обставини сторонами не заперечуються (ч. 1 ст. 61 ЦПК України).

Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із того, що строк позовної давності для вирішення цього спору сплив у липні 2004 року, оскільки про укладення договорів дарування позивач достовірно знав ще в липні 2001 року, тому що сам був ініціатором їх укладення й сам визначив, що обдарованою особою повинна виступати саме його дружина, а не він.

Такі висновки суду першої інстанції є правильними, відповідають матеріалам справи і вимогам закону.

Визнавши договори дарування жилого будинку й земельної ділянки удаваними та договорами купівлі-продажу, суд апеляційної інстанції виходив із того, що сторони 5 червня 1999 року зареєстрували шлюб і під час спільного проживання в 2001 році придбали в ОСОБА_3 спірні жилий будинок із господарськими спорудами та земельну ділянку площею 0,0507 га, що розташовані в АДРЕСА_1. Проте уклали не договори купівлі-продажу, які насправді вчинили, а удавані угоди – договори дарування. Після укладення зазначених договорів дарування проживали спільно, спір щодо придбаного нерухомого майна між ними виник лише після розірвання шлюбу – 18 червня 2008 року. Тому відсутні підстави вважати, що позивач дізнався про порушене право в липні 2001 року.

Проте погодитись із такими висновками апеляційного суду не можна.

Відповідно до ст. 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки, а згідно із ч. 1 ст. 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Відповідно до положень чч. 3, 4 ст. 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення.

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Оскільки відповідачкою ОСОБА_2 заявлено в суді про застосування судом строку позовної давності відповідно до вимог ст. 267 ЦК України, суд першої інстанції правильно відмовив у задоволенні позову.

Посилання апеляційного суду на те, що перебіг позовної давності починається від дня, коли стосунки сторін після розірвання шлюбу погіршилися й позивач довідався про порушення свого права, є безпідставним, оскільки предметом спору є не поділ спільного майна подружжя, а визнання договору недійсним, і підставою його недійсності є недодержання сторонами вимог, які встановлені законом на момент вчинення правочину .

За таких обставин колегія суддів Верховного Суду України вважає, що суд першої інстанції ухвалив законне й обґрунтоване рішення, яким правильно в задоволенні позову відмовив.

Отже, апеляційний суд, неправильно застосувавши норми матеріального права, безпідставно скасував рішення суду першої інстанції, ухвалене згідно із законом.

Відповідно до ст. 339 ЦПК України, установивши, що апеляційним судом було скасовано судове рішення, ухвалене згідно із законом, суд касаційної інстанції скасовує судове рішення суду апеляційної інстанції і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції.