Колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного

Суду України в складі:

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_7, ОСОБА_8, третя особа Перша Дніпропетровська державна нотаріальна контора, про поділ спільного майна подружжя та визнання договору дарування недійсним, за касаційною скаргою ОСОБА_7, ОСОБА_8 на рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 19 травня 2009 року,

У жовтні 2005 року ОСОБА_6 звернувся до суду з названим позовом.

Зазначав, що з 17 листопада 2000 року до 4 квітня 2005 року перебував у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_7 За час шлюбу вони набули у власність квартиру АДРЕСА_1, квартиру АДРЕСА_2, АДРЕСА_3, автомобіль "Міцубісі Галант", а також інше побутове майно на загальну суму 418440 грн.

Оскільки відповідачка добровільно вирішити питання про поділ спільно нажитого майна не бажає, ОСОБА_6 просив суд поділити це майно; виділити йому квартиру АДРЕСА_1 з побутовим майном, що в ній є, та квартиру АДРЕСА_2; виділити відповідачці будинок № 19 по вул. Дімітрова в с. Орлівщина Дніпропетровської області, автомобіль "Міцубісі Галант" і решту побутового майна.

9 грудня 2008 року ОСОБА_6 уточнив позовні вимоги: просив суд залишити вимоги про поділ АДРЕСА_3 Дніпропетровської області без розгляду; поділити спільне майно подружжя, виділивши йому квартиру АДРЕСА_2, а відповідачці - квартиру АДРЕСА_1, побутове майно та автомобіль "Міцубісі Галант".

У подальшому ОСОБА_6 доповнив позовні вимоги.

Зазначав, що під час розгляду справи в суді йому стало відомо, що ОСОБА_7 24 грудня 2004 року без його згоди відчужила за договором дарування спірну квартиру АДРЕСА_2 своїй дочці від першого шлюбу, ОСОБА_8 Укладаючи цей договір, ОСОБА_7 подала в нотаріальну контору свідоцтво про розірвання шлюбу від 10 лютого 2004 року, видане їй на підставі рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 6 грудня 2002 року. Однак рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 28 грудня 2006 року анульовано актовий запис і відмітку про розірвання шлюбу між ними від 10 лютого 2004 року, а також свідоцтво про розірвання шлюбу.

Їхній шлюб розірвано рішенням Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 7 липня 2005 року.

Оскільки спірну квартиру ОСОБА_7 відчужила під час шлюбу та без його згоди, ОСОБА_6 просив суд визнати договір дарування, укладений 10 лютого 2004 року між ОСОБА_7 і ОСОБА_8, недійсним.

Рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 16 березня 2009 року в позові відмовлено.

Рішенням Апеляційного суду Дніпропетровської області від 19 травня 2009 року рішення місцевого суду скасовано та ухвалено нове рішення, яким позов задоволено частково: договір дарування квартири АДРЕСА_2, укладений 24 грудня 2004 року між ОСОБА_7 і ОСОБА_8, визнано недійсним; проведено поділ майна подружжя, за яким виділено ОСОБА_6 квартиру АДРЕСА_2 вартістю 528109 грн. і визнано за ним право власності на цю квартиру; також виділено йому телевізор JVS вартістю 960 грн., м'які меблі – 1610 грн., розсувну тридверну дзеркальну шафу – 2100 грн., усього на суму 4670 грн.; виділено ОСОБА_7 квартиру АДРЕСА_1 вартістю 475362 грн. і визнано за нею право власності на цю квартиру; також виділено їй телефон "Панасонік" – 144 грн., праску "Філіпс" – 128 грн., пилосос LG – 480 грн., спальний гарнітур – 1680 грн., плиту кухонну "АРДО" – 720 грн., пральну машину "АРДО" – 1280 грн., витяжку кухонну "АРДО" – 144 грн., усього на суму 4576 грн.; стягнуто з ОСОБА_7 на користь позивача 3765 грн. 50 коп. грошової компенсації.

У касаційній скарзі ОСОБА_7 і ОСОБА_8 просять рішення апеляційного суду скасувати та залишити в силі рішення місцевого суду, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права й порушення норм процесуального права.

Колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Відмовляючи в позові, місцевий суд виходив із того, що квартира АДРЕСА_2 була придбана відповідачкою після припинення з ОСОБА_6 фактичних шлюбних відносин; квартира АДРЕСА_1 набута нею на підставі договору довічного утримання, умови якого вона виконувала особисто та за власні кошти; ці квартири не є об’єктами спільної сумісної власності подружжя й правових підстав для визнання недійсним договору дарування першої квартири немає; здійснити поділ автомобіля "Міцубісі Галант" неможливо, оскільки його було відчужено ОСОБА_7 в 2004 році; побутове майно є дошлюбним майном відповідачки, оскільки позивач не довів фактів набуття спірного майна саме під час шлюбу з нею.

Скасовуючи рішення місцевого суду та ухвалюючи нове рішення про часткове задоволення позову, суд апеляційної інстанції дійшов висновків, що квартира АДРЕСА_1 та автомобіль "Міцубісі Галант" були набуті ОСОБА_7 під час перебування в зареєстрованому шлюбі і є спільною власністю подружжя; у зв’язку з анулюванням у судовому порядку свідоцтва про розірвання шлюбу та відповідного актового запису квартира АДРЕСА_2 є такою, що набута під час перебування сторін у шлюбі, і є об’єктом спільної сумісної власності подружжя; ОСОБА_7 у порушення вимог ст. 65 СК України подарувала цю квартиру ОСОБА_8 без згоди позивача, тому договір дарування від 24 грудня 2004 року є недійсним; автомобіль "Міцубісі Галант" у 2004 році був відчужений ОСОБА_7 без згоди позивача, тому його ринкову вартість на час розгляду справи слід ураховувати при поділі майна подружжя; поділу між сторонами підлягають і побутові речі, факт придбання яких під час шлюбу визнано ОСОБА_7

Проте повністю погодитися з такими висновками судів не можна.

Відповідно до чч. 1 і 2 ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Згідно з вимогами ст. 214 цього Кодексу під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з'ясовувати джерело і час його придбання. Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу (ст.ст. 60, 69 СК України, ч. 3 ст. 368 ЦК України), відповідно до чч. 2, 3 ст. 325 ЦК України можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім'я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом (п. 23 постанови Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 2007 року № 11 "Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя" (v0011700-07) (далі – постанова Пленуму ВСУ від 21 грудня 2007 року № 11 (v0011700-07) ).

Під час вирішення справи суди виходили з того, що 17 листопада 2000 року ОСОБА_6 і ОСОБА_7 зареєстрували шлюб.

Рішенням Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 6 грудня 2002 року шлюб між сторонами розірвано, а 10 лютого 2004 року ОСОБА_7 отримала свідоцтво про розірвання шлюбу.

У подальшому ОСОБА_6 оскаржив рішення місцевого суду про розірвання шлюбу до суду апеляційної інстанції, який те рішення скасував, а справу передав на новий розгляд.

Рішенням Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 7 липня 2005 року шлюб між сторонами розірвано. Цим рішенням встановлено, що шлюбні відносини сторони припинили з листопада 2002 року.

У грудні 2006 року ОСОБА_6 звернувся до Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська із заявою про анулювання актового запису про розірвання шлюбу. Рішенням цього місцевого суду від 28 грудня 2006 року, що набрало законної сили, заяву ОСОБА_6 задоволено: актовий запис від 10 лютого 2004 року про розірвання шлюбу між ОСОБА_6 і ОСОБА_7, відмітку про розірвання шлюбу в актовому записі про шлюб № 798 від 17 листопада 2000 року та свідоцтво про розірвання шлюбу між сторонами від 10 лютого 2004 року анульовано.

Квартира АДРЕСА_1 належить ОСОБА_7 на підставі договору довічного утримання, укладеного 7 травня 2002 року між нею й ОСОБА_9

Відповідно до договору купівлі-продажу, укладеного 3 квітня 2004 року між ОСОБА_10, ОСОБА_11 і ОСОБА_7, остання придбала квартиру АДРЕСА_2, а 24 грудня 2004 року відчужила цю квартиру за договором дарування своїй дочці від першого шлюбу, ОСОБА_8

Автомобіль "Міцубісі Галант", 1997 року випуску, ОСОБА_7 придбала 21 липня 2001 року за договором купівлі-продажу, а в 2005 році відчужила його ОСОБА_12

Відповідно до ч. 1 ст. 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).

Аналогічне положення закону було закріплено й у ст. 22 КпШС України, чинного на час набуття ОСОБА_7 частини спірного майна.

Згідно з вимогами ч. 6 ст. 57 СК України суд може визнати особистою приватною власністю дружини, чоловіка майно, набуте нею, ним за час їхнього окремого проживання у зв'язку з фактичним припиненням шлюбних відносин.

Якщо за час окремого проживання подружжя після фактичного припинення шлюбних відносин спільне майно його членами не придбавалося, суд відповідно до ч. 6 ст. 57 СК України може визнати особистою приватною власністю дружини, чоловіка майно, набуте кожним з них за цей період та за вказаних обставин, і провести поділ тільки того майна, що було їхньою спільною власністю до настання таких обставин (п. 30 постанови Пленуму ВСУ від 21 грудня 2007 року № 11 (v0011700-07) ).

Задовольняючи частково позов, апеляційний суд у порушення вимог ст.ст. 213, 214, 303 ЦПК України неповністю визначився з характером спірних правовідносин; не взяв до уваги, що рішенням Амур-Дніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 7 липня 2005 року, яке має преюдиційне значення для вирішення цієї справи, установлено, що ОСОБА_6 і ОСОБА_7 припинили шлюбні відносини з листопада 2002 року, а квартира АДРЕСА_2 була набута ОСОБА_7 3 квітня 2004 року на підставі договору купівлі-продажу; не вирішив питання про обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, та дійшов помилкового висновку про наявність правових підстав для визнання цієї квартири спільною сумісною власністю подружжя й визнання недійсним укладеного в подальшому договору дарування цієї квартири.

Разом з тим не можна повністю погодитися й з висновками місцевого суду.

Дійшовши висновку, що квартира АДРЕСА_1 є особистою власністю ОСОБА_7, місцевий суд у порушення вимог ст.ст. 213 і 214 ЦПК України не взяв до уваги, що ця квартира була набута ОСОБА_7 під час шлюбу з позивачем і в період їхнього спільного проживання й ведення домашнього господарства; не вирішив питань, чи набувалася ця квартира для потреб сім’ї, чи дійсно виконання обов’язків за договором довічного утримання відбувалося особисто ОСОБА_7 і за рахунок її власних коштів, та зробив передчасний висновок про те, що вказана квартира не є об’єктом спільної сумісної власності подружжя.

Відмовляючи в позові в частині вимог про поділ автомобіля "Міцубісі Галант", місцевий суд не врахував роз’яснень, наданих у п. 30 постанови Пленуму ВСУ від 21 грудня 2007 року № 11 (v0011700-07) , за змістом яких, у випадку, коли при розгляді вимоги про поділ спільного сумісного майна подружжя буде встановлено, що один із них здійснив його відчуження, чи використав його на свій розсуд проти волі іншого з подружжя і не в інтересах сім'ї, чи не на її потреби, або приховав його, таке майно або його вартість враховується при поділі.

Крім того, уточнюючи 9 грудня 2008 року свій позов, ОСОБА_6 просив суд залишити без розгляду його вимогу про поділ будинку № 19 по вул. Дімітрова в с. Орлівщина Дніпропетровської області.

Проте місцевий суд у порушення вимог ст. 207 ЦПК України це питання в процесуальному порядку не вирішив.

Крім того, вирішуючи вимоги про поділ побутового майна подружжя, ні суд першої інстанції, ні апеляційний суд належним чином не перевірили наявність цього майна, його обсяг, час набуття та дійсну вартість.

З огляду на викладене ухвалені у справі судові рішення не можна визнати законними й обґрунтованими, тому вони підлягають скасуванню з підстав, передбачених ч. 2 ст. 338 ЦПК України, з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись ст.ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України

Касаційну скаргу ОСОБА_7 та ОСОБА_8 задовольнити частково.

Рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 16 березня 2009 року та рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 19 травня 2009 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала оскарженню не підлягає.