Колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України в складі :

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9 про визнання правочинів недійсними, визнання права власності на ? частину квартири й за позовом ОСОБА_7 до ОСОБА_8, ОСОБА_10, ОСОБА_6 про визнання договорів купівлі-продажу недійсними та визнання договору дарування дійсним за касаційною скаргою ОСОБА_7. на рішення апеляційного суду Одеської області від 9 липня 2009 року,

У листопаді 2005 року ОСОБА_6 звернулася до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що з 20 серпня 1994 року перебувала з ОСОБА_7 у шлюбі, який розірвано 20 квітня 2004 року. Указувала, що під час перебування у зареєстрованому шлюбі на підставі договору купівлі-продажу від 7 червня 1999 року ОСОБА_7 набув право власності на квартиру АДРЕСА_1, а в подальшому відчужував спірну квартиру на користь інших осіб. Вважала спірну квартиру майном, нажитим у період шлюбу. Просила визнати цивільно-правові угоди, укладені щодо квартири АДРЕСА_1 недійсними з підстав, передбачених ст. 48 ЦК України, та визнати право власності на ? частину спірної квартири.

У зустрічному позові ОСОБА_7 просив визнати дійсним договір дарування від 6 серпня 2003 року, посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу ОСОБА_11 за реєстровим № 6202, згідно з яким ОСОБА_8 подарувала, а ОСОБА_7 прийняв у дар квартиру АДРЕСА_1.

Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 22 квітня 2009 року позови задоволено частково. Поновлено ОСОБА_7 строк звернення до суду з позовом до ОСОБА_8, ОСОБА_10, ОСОБА_6 про визнання договорів купівлі-продажу недійсними та визнання договору дарування дійсним. Визнано недійсним договір № 1338/97 купівлі-продажу від 26 вересня 1997 року, укладений між ОСОБА_7 і ОСОБА_10, зареєстрований на Одеській Новій Біржі, згідно з яким ОСОБА_7 продав, а ОСОБА_10 купив квартиру АДРЕСА_1; визнано недійсним договір купівлі-продажу від 7 червня 1999 року, укладений між ОСОБА_8 і ОСОБА_7, посвідчений Шостою Одеською державною нотаріальною конторою за реєстровим № 3-1884, згідно з яким ОСОБА_8 продала, а ОСОБА_7 купив квартиру АДРЕСА_1; визнано недійсним договір дарування від 6 серпня 2003 року, укладений між ОСОБА_8 і ОСОБА_7, посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу ОСОБА_11 за реєстровим № 6202, згідно з яким ОСОБА_8 подарувала, а ОСОБА_7 прийняв у дар квартиру АДРЕСА_1; у решті позовів відмовлено. Вирішено питання судових витрат.

Рішенням апеляційного суду Одеської області від 9 липня 2009 року рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення. Позов ОСОБА_6 до ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9 про визнання правочинів недійсними, визнання права власності на 1/2 частину квартири задоволено. Визнано недійсним договір, укладений між ОСОБА_7 і ОСОБА_8, посвідчений 6 серпня 2003 року державним нотаріусом Шостої Одеської державної нотаріальної контори ОСОБА_12, зареєстрований у реєстрі за № 3-1837, про розірвання договору купівлі-продажу квартири АДРЕСА_2, укладеного між ОСОБА_8 і ОСОБА_7, посвідченого Шостою Одеською державною нотаріальною конторою 7 червня 1999 року за реєстровим № 3-1884, зареєстрованого в КП "Одеське МБТІ та РОН" 11 червня 1999 року в книзі № 327 на стор.106 за реєстровим № 667; визнано недійсним договір дарування квартири АДРЕСА_3, укладений між ОСОБА_13, що діяв від імені ОСОБА_8 на підставі довіреності, посвідченої державним нотаріусом Шостої Одеської державної нотаріальної контори 6 серпня 2003 року за реєстровим № 3-1840, і ОСОБА_7, посвідчений 6 серпня 2003 року приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу ОСОБА_11, зареєстрований у реєстрі за № 6202; визнати недійсним договір дарування квартири № б у будинку № 29 по вул. Коблевській у м. Одесі, укладений між ОСОБА_7 і ОСОБА_9, посвідчений 17 жовтня 2003 року приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу ОСОБА_14, зареєстрований у реєстрі за № 4442; визнано квартиру АДРЕСА_3, придбану ОСОБА_7 у ОСОБА_8 на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого державним нотаріусом Шостої Одеської державної нотаріальної контори ОСОБА_12, зареєстрованого в реєстрі за № 3-1884, спільною сумісною власністю ОСОБА_7 і ОСОБА_6; визнано за ОСОБА_6 право приватної власності на 1/2 частину квартири АДРЕСА_3; визнано за ОСОБА_7 право приватної власності на 1/2 частину квартири АДРЕСА_3. Відмовлено в задоволенні позову ОСОБА_7 до ОСОБА_8, ОСОБА_10, ОСОБА_6 про визнання правочинів купівлі-продажу недійсними, визнання правочину дарування дійсним. Стягнуто з ОСОБА_7 у дохід держави за розгляд справи в суді першої інстанції судовий збір у сумі 1 691 грн. 50 коп., витрати на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи в сумі 22 грн. 50 коп.; стягнуто з ОСОБА_6 у дохід держави за розгляд справи в суді апеляційної інстанції судовий збір у сумі 333 грн. 62 коп.; стягнуто з ОСОБА_7 на користь ОСОБА_6 судові витрати, пов’язані з розглядом справи в суді першої інстанції, у сумі 880 грн.

У касаційній скарзі ОСОБА_7 просить скасувати рішення апеляційного суду, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права й допущені порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

Судом установлено, що сторони (ОСОБА_7 та ОСОБА_10.) перебували в зареєстрованому шлюбі з 20 серпня 1994 року до 20 квітня 2004 року (а.с. 10). На підставі договору дарування від 3 листопада 1994 року ОСОБА_7 набув право власності на квартиру АДРЕСА_3 (а.с. 120-121). У подальшому ОСОБА_7 укладав договір купівлі-продажу, розірвання договору купівлі-продажу та договір дарування спірної квартири тощо.

Задовольняючи частково позов ОСОБА_6, суд першої інстанції виходив із того, що спірна квартира не є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Задовольняючи позов ОСОБА_6, апеляційний суд дійшов висновку, що з 7 червня 1999 року спірна квартира є спільною сумісною власністю в розумінні ст. 22 Кодексу про шлюб та сім’ю України (далі - КпШС України (2006-07) ); угода про розірвання договору купівлі-продажу одночасно є припиненням права власності на майно в колишнього покупця й поновленням права власності в колишнього продавця.

Висновки апеляційного суду є помилковими й такими, що не відповідають вимогам матеріального права, які регулюють правовідносини з питань набуття та припинення спільної сумісної власності й спростовуються доказами, дослідженими в судовому засіданні, якими сторони обґрунтовували свої вимоги та заперечення.

Відповідно до ст. 22 КпШС України майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен із подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном.

Майно, яке належало кожному з подружжя до одруження, а також одержане ним під час шлюбу в дар або в порядку успадкування, є власністю кожного із них. Кожний з подружжя самостійно володіє, користується і розпоряджається належним йому роздільним майном ( ч. ч. 1, 3 ст. 24 КпШС України).

Ураховуючи, що спірна квартира була одержана ОСОБА_7 на підставі договору дарування від 3 листопада 1994 року вона не є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя, а тому ОСОБА_7 мав право без згоди своєї дружини укладати щодо неї цивільно-правові угоди. Подальше укладення угод стосовно спірної квартири не змінювало її правового статусу як роздільного майна подружжя тощо.

Судом першої інстанції виконані всі вимоги цивільного процесуального законодавства, всебічно перевірено обставини справи та вирішено справу відповідно до норм матеріального права, зокрема ст. ст. 22, 28 КпШС України. Його висновки про встановлені обставини і правові наслідки є вичерпними, відповідають дійсності і підтверджуються достовірними доказами, дослідженими в судовому засіданні. Постановлене рішення суду першої інстанції відповідає вимогам ст. ст. 213, 214 ЦПК України.

Апеляційний суд помилково скасував рішення суду першої інстанції, у порушення вимог ст. ст. 303, 316 ЦПК України не навів достатніх мотивів, за якими він вважає неправильними висновки цього суду, та неправильно застосував норми матеріального права до регулювання спірних правовідносин сторін.

За таких обставин рішення апеляційного суду підлягає скасуванню із залишенням у силі рішення суду першої інстанції з підстав, передбачених ст. 339 ЦПК України.

Керуючись п. 3 ч. 1 ст. 336, ст. 339 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України

Касаційну скаргу ОСОБА_7 задовольнити.

Рішення апеляційного суду Одеської області від 9 липня 2009 року скасувати рішення Приморського районного суду м. Одеси від 22 квітня 2009 року залишити в силі.

Ухвала оскарженню не підлягає.