розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 в інтересах обмежено дієздатного ОСОБА_4 до ОСОБА_5, ОСОБА_6 про усунення перешкод у користуванні квартирою та вселення,

У січні 2009 року ОСОБА_3 в інтересах обмежено дієздатного ОСОБА_4 звернулася до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що ОСОБА_4 на праві власності належить квартира АДРЕСА_1, проте в цій квартирі проживають відповідачі, які відмовляються звільнити житло, а також перешкоджають ОСОБА_4 користуватися квартирою.

ОСОБА_3 просила вселити ОСОБА_4 в квартиру АДРЕСА_1, зобов’язати ОСОБА_5, ОСОБА_6 передати ОСОБА_4 ключі від вхідних дверей зазначеної квартири та забезпечити йому безперешкодне користування житлом.

Рішенням Хустського районного суду від 6 липня 2009 року позов задоволено.

Рішенням Апеляційного суду Закарпатської області від 4 листопада 2009 року рішення суду першої інстанції скасовано, ухвалено нове рішення про відмову в задоволенні позову.

У касаційній скарзі ОСОБА_3 в інтересах обмежено дієздатного ОСОБА_4 просить скасувати рішення апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на порушення апеляційним судом норм матеріального та процесуального права.

Касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи в задоволенні позову, апеляційний суд виходив із того, що згідно з рішенням Апеляційного суду Закарпатської області від 20 липня 2006 року ОСОБА_5 та ОСОБА_6 із неповнолітніми дітьми зобов’язані звільнити квартиру АДРЕСА_1, що належить ОСОБА_4, але лише після одержання ОСОБА_5 від ОСОБА_7 коштів, сплачених їй за цю квартиру за договором купівлі-продажу від 26 серпня 2004 року, таким чином відповідачам надано право на проживання в зазначеній квартирі, натомість їх спільне проживання в квартирі з ОСОБА_4 неможливе, так як він є психічно хворим і з його боку можлива реальна загроза для неповнолітніх дітей відповідачів.

Проте з такими висновками апеляційного суду погодитися не можна.

Відповідно до статті 317, частин першої та другої статті 319 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна. Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону.

Згідно з частиною першою статті 383 ЦК України власник житлового будинку, квартири має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім'ї, інших осіб і не має права використовувати його для промислового виробництва.

Судом першої інстанції встановлено, що згідно свідоцтва про право власності від 23 липня 2003 року ОСОБА_4 є власником квартири АДРЕСА_1, 10 грудня 2003 року він подарував зазначену квартиру ОСОБА_7, яка згідно з договором купівлі-продажу від 26 серпня 2004 року продала квартиру ОСОБА_5

Рішенням Хустського районного суду від 25 січня 2005 року договори дарування та купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 визнані недійсними, ОСОБА_5 зобов’язано повернути квартиру ОСОБА_4, а ОСОБА_7 зобов’язано повернути ОСОБА_5 одержані від продажу квартири кошти; рішенням Апеляційного суду Закарпатської області від 20 липня 2006 року постановлено зобов’язати ОСОБА_5 та ОСОБА_6 із неповнолітніми дітьми звільнити квартиру АДРЕСА_1, що належить ОСОБА_4, після одержання від ОСОБА_7 коштів, які сплачені їй за цю квартиру за договором купівлі-продажу від 26 серпня 2004 року.

У квартирі АДРЕСА_1 проживають відповідачі з неповнолітніми дітьми, ОСОБА_4 в квартирі не проживає та не має доступу до житла.

Також установлено, що ОСОБА_4 має психічне захворювання, наслідок якого за рішенням суду визнаний обмежено дієздатним, але працевлаштований.

Задовольняючи позов, суд першої інстанції керувався статтями 317, 319, 321, 383, 391 ЦК України та виходив із того, що право ОСОБА_4 на проживання та користування квартирою, власником якої він є, порушене відповідачами, що не дають йому доступу до квартири, тому таке його право підлягає захисту шляхом його вселення в квартиру, а будь-яких даних, які б підтверджували, що ОСОБА_4 своєю поведінкою створить реальну загрозу нормальному фізичному та психічному розвитку дітей відповідачів, суду не надано .

При встановлені зазначених фактів судом не було порушено норм процесуального права, правильно застосувано норми матеріального права.

Апеляційний суд помилково скасував рішення суду першої інстанції, у порушення вимог статей 303, 316 ЦПК України не навів достатніх мотивів, за якими він вважає невірними висновки цього суду, не встановив та не зазначив у рішенні в чому полягає порушення судом першої інстанції встановленого порядку дослідження доказів або в дослідженні яких доказів судом було неправомірно відмовлено, при ухваленні рішення узяв до уваги ті ж факти й обставини, що установлені судом першої інстанції, при цьому належним чином не спростував їх і свій висновок про можливість реальної загрози для неповнолітніх дітей відповідачів у разі вселення ОСОБА_4 фактично зробив на припущеннях.

Апеляційний суд не звернув увагу на те, що питання про виселення відповідачів ОСОБА_3 в позові не порушувала, й не навів у рішенні жодної з передбачених законом підстав для відмови ОСОБА_4 в захисті його права на проживання в квартирі, єдиним власником якої він є.

За таких обставин рішення апеляційного суду підлягає скасуванню із залишенням в силі рішення суду першої інстанції з підстав, передбачених статтею 339 ЦПК України.

Керуючись статтею 336 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України

Касаційну скаргу ОСОБА_3 в інтересах ОСОБА_4 задовольнити.

Рішення Апеляційного суду Закарпатської області від 4 листопада 2009 року скасувати, залишити в силі рішення Хустського районного суду від 6 липня 2009 року.