розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3, яка діє у своїх інтересах та в інтересах неповнолітнього ОСОБА_4, до ОСОБА_5, треті особи: приватний нотаріус Енергодарського міського нотаріального округу ОСОБА_6, орган опіки та піклування Енергодарської міської ради, про визнання договору недійсним, визнання права спільної часткової власності на спільне майно подружжя за касаційною скаргою ОСОБА_3 на рішення апеляційного суду Запорізької області від

22 вересня 2009 року,

У січні 2009 року ОСОБА_3 у своїх інтересах та в інтересах неповнолітнього ОСОБА_4 звернулася до суду з позовом до

ОСОБА_5, в якому просила визнати недійсним укладений 23 травня 2008 року між нею та відповідачем договір про поділ майна між подружжям; визнати, що квартира АДРЕСА_1 є спільною сумісною власністю подружжя; визнати право спільної часткової власності її та ОСОБА_5 на вказану вище квартиру в рівних частках, тобто по ? частині за кожним; стягнути з відповідача на її користь судові витрати в розмірі 313 грн. 51 коп.

Зазначала, що 7 серпня 1993 року між нею та ОСОБА_5 було укладено шлюб. 26 березня 1994 року в них народився син – ОСОБА_4

30 серпня 1997 року вони з відповідачем згідно з договором купівлі-продажу придбали у власність спірну квартиру, яку було оформлено на ОСОБА_5 23 травня 2008 року між ними було укладено договір про поділ майна між подружжям, відповідно до умов якого право власності на квартиру АДРЕСА_1 перейшло до її чоловіка, а вона отримала у власність автомобіль марки ЗАЗ 110307, 2003 року випуску, колір зелений, номерний знак НОМЕР_1.

Рішенням Кам’янко-Дніпровського районного суду Запорізької області від 19 червня 2009 року позовні вимоги ОСОБА_3 у своїх інтересах та в інтересах неповнолітнього ОСОБА_4 задоволено частково. Визнано недійсним договір про поділ майна між подружжям, укладений 23 травня 2008 року в м. Енергодарі Запорізької області між ОСОБА_5 і ОСОБА_3, посвідчений приватним нотаріусом Енергодарського міського нотаріального округу Запорізької області

ОСОБА_6, зареєстрований у реєстрі за № 2859. Визнано право спільної часткової власності ОСОБА_5 та ОСОБА_3 на квартиру, що розташована за адресою: АДРЕСА_1, у рівних частках – по ? частині. Стягнуто з

ОСОБА_5 на користь ОСОБА_3 судові витрати в розмірі 313 грн. 51 коп. У іншій частині позову відмовлено. Стягнуто з ОСОБА_5 на користь держави судовий збір у розмірі 357 грн. 86 коп.

Рішенням апеляційного суду Запорізької області від 22 вересня

2009 року рішення Кам’янко-Дніпровського районного суду Запорізької області від 19 червня 2009 року скасовано, у позові ОСОБА_3 у своїх інтересах та в інтересах неповнолітнього ОСОБА_4 відмовлено.

ОСОБА_3 звернулася до Верховного Суду України з касаційною скаргою, в якій просить скасувати рішення апеляційного суду Запорізької області від 22 вересня 2009 року, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права й порушення норм процесуального права, та залишити в силі рішення Кам’янко-Дніпровського районного суду Запорізької області від 19 червня 2009 року.

Касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Оскаржуване рішення апеляційного суду вказаним вимогам закону не відповідає.

Судом установлено, що ОСОБА_3 і ОСОБА_5 з 7 серпня 1993 року до 1 липня 2008 року перебували в зареєстрованому шлюбі, що підтверджується відповідними свідоцтвами, від шлюбу мають дитину – ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1.

30 серпня 1997 року, тобто під час перебування у шлюбі, сторонами за договором купівлі-продажу було придбано у власність квартиру АДРЕСА_1.

23 травня 2008 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_3 було укладено договір про поділ майна між подружжям, згідно з умовами якого вони поділили між собою спільне майно подружжя: зазначена вище квартира перейшла у власність відповідача, а автомобіль марки ЗАЗ 110307, 2003 року випуску, колір зелений, номерний знак НОМЕР_1 – у власність позивачки. У п. 6 указаного договору зазначено, що при поділі майна враховано інтереси неповнолітнього ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1. Також у договорі зазначено, що вартість виділеного кожній зі сторін майна є однаковою, тобто по 2 518 грн.

Також судом установлено, що ринкова вартість квартири АДРЕСА_1 станом на 6 січня 2008 року складає 55 003 грн., а станом на 23 травня

2008 року ринкова вартість указаної квартири складала 63 287 грн. Ринкова вартість автомобіля ЗАЗ 110307, 2003 року випуску, колір зелений, номерний знак НОМЕР_1, станом на 19 лютого 2009 року складає 17 233 грн.

Згідно із ч. 1 ст. 64 Сімейного кодексу України (далі – СК України) дружина та чоловік мають право на укладення між собою усіх договорів, які не заборонені законом, як щодо майна, що є їхньою особистою приватною власністю, так і щодо майна, яке є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Відповідно до ст. 69 СК України дружина та чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу. Дружина і чоловік мають право поділити майно за взаємною згодою. Договір про поділ житлового будинку, квартири, іншого нерухомого майна, а також про виділ нерухомого майна дружині, чоловікові зі складу усього майна подружжя має бути нотаріально посвідчений та зареєстрований в бюро технічної інвентаризації.

Згідно із ч. 1 ст. 202 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України (435-15) ) правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків.

Відповідно до вимог ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити ЦК України (435-15) , іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Частиною 6 цієї статті передбачено, що правочин, який вчиняється батьками, не може суперечити інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Згідно зі ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені чч. 1-3, 5, 6 ст. 203 ЦК України. Частиною 3 цієї статті передбачено, що якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна зі сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

У п. 22 постанови Пленуму Верховного Суду України від 27 грудня 2007 року № 11 "Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя" (v0011700-07) зазначено, що поділ спільного майна подружжя здійснюється за правилами, установленими

ст. ст. 69 СК України та 372 ЦК України (435-15) . Вартість майна, яке підлягає поділу, визначається за погодженням між подружжям, а при недосягненні згоди – виходячи з дійсної вартості на час розгляду справи.

Відповідно до вимог ст. 8 СК України, якщо особисті немайнові та майнові відносини між подружжям, батьками та дітьми, іншими членами сім’ї та родичами не врегульовані СК України (2947-14) , вони регулюються відповідними нормами ЦК України (435-15) , якщо це не суперечить суті сімейних відносин.

Згідно зі ст. 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов’язані з його недійсністю.

Відповідно до ч. 1 ст. 229 ЦК України, якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов’язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність, або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом.

Задовольняючи позов ОСОБА_3, суд першої інстанції, установивши ринкову вартість квартири та автомобіля, що є спільною власністю подружжя, дійшов висновку, що внаслідок укладення між ОСОБА_3 і ОСОБА_5 договору про поділ майна між подружжям порушено принцип рівності прав подружжя на майно, придбане в період шлюбу (ч. 1 ст. 70 СК України), та під час укладення цього договору не дотримано вимог чинного законодавства щодо дійсності правочину.

Крім того, у своєму рішенні суд першої інстанції зазначав, що укладенням договору від 23 травня 2008 року між ОСОБА_5 і ОСОБА_3 було порушено права їхнього неповнолітнього сина – ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи в задоволенні позову, апеляційний суд посилався на те, що, ухвалюючи рішення у справі, суд першої інстанції неповно з’ясував обставини справи, зробив висновки, які не відповідають фактичним обставинам справи.

Крім того, суд першої інстанції, визнаючи договір недійсним, усупереч вимогам ст. 57 ЦПК України не навів у своєму рішенні жодного доказу на підтвердження його недійсності.

Також, спростовуючи твердження про порушення під час укладення договору інтересів неповнолітнього, апеляційний суд посилається на зміст договору, в одному з пунктів якого йдеться про те, що сторонами при поділі майна враховано інтереси неповнолітнього сина, що не відповідає дійсності.

Отже, дослідивши матеріали справи та належним чином вивчивши надані сторонами докази, суд першої інстанції дійшов по суті правильного висновку про задоволення позову.

Апеляційний суд, перевіряючи в апеляційному порядку законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції, у порушення вимог

ст. ст. 303, 307, 308 ЦПК України помилково скасував рішення суду першої інстанції.

За таких обставин колегія суддів дійшла висновку, що рішення апеляційного суду підлягає скасуванню із залишенням у силі рішення суду першої інстанції.

Керуючись ст. ст. 336, 339, 345 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України