розглянувши в судовому засіданні справу за позовом Миколаївського обласного відділення Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності до ОСОБА_3 про стягнення в порядку регресу витрат на відшкодування шкоди, завданої внаслідок тимчасової втрати працездатності, за касаційною скаргою Миколаївського обласного відділення Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності на рішення апеляційного суду Миколаївської області від

3 вересня 2009 року,

У вересні 2008 року Миколаївське обласне відділення Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності звернулося до суду з позовом до ОСОБА_3, в якому з урахуванням уточнень просило стягнути з відповідача на користь відділення матеріальну шкоду в розмірі

4 524 грн. 77 коп. та витрати на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи в розмірі 30 грн.

Зазначало, що 12 серпня 2007 року з вини ОСОБА_3 сталася дорожньо-транспортна пригода, унаслідок якої ОСОБА_4 отримала тілесні ушкодження середнього ступеня тяжкості та з 13 серпня 2007 року до 15 липня 2008 року знаходилась на лікуванні. У період непрацездатності ОСОБА_4 як застрахована особа отримала від Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності 4 524 грн. 77 коп., що є розміром втраченої за час тимчасової непрацездатності заробітної плати.

Рішенням Южноукраїнського міського суду Миколаївської області від

21 квітня 2009 року позов Миколаївського обласного відділення Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності задоволено. Стягнуто з ОСОБА_3 на користь позивача збитки в розмірі 4 524 грн.

77 коп. та витрати на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи в розмірі 30 грн. Стягнуто з ОСОБА_3 на користь держави судовий збір у розмірі 51 грн.

Рішенням апеляційного суду Миколаївської області від 3 вересня

2009 року рішення Южноукраїнського міського суду Миколаївської області від 21 квітня 2009 року скасовано, у задоволенні позову Миколаївського обласного відділення Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності відмовлено.

Миколаївське обласне відділення Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності звернулося до Верховного Суду України з касаційною скаргою, в якій просить скасувати рішення апеляційного суду Миколаївської області від 3 вересня 2009 року, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права й порушення норм процесуального права, та залишити в силі рішення Южноукраїнського міського суду Миколаївської області від 21 квітня 2009 року.

Касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Судом установлено, що ОСОБА_4 отримала тілесні ушкодження середнього ступеня тяжкості внаслідок дорожньо-транспортної пригоди, яка сталася 12 серпня 2007 року з вини відповідача у справі – ОСОБА_3 Потерпіла з 13 серпня 2007 року до 15 липня 2008 року знаходилась на лікуванні, що підтверджується лікарняними листками. Миколаївське обласне відділення Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності виплатило ОСОБА_4 як застрахованій особі втрачену за час перебування на лікуванні заробітну плату в розмірі 4 524 грн. 77 коп.

Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив із положень

ст. 1191 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України (435-15) ).

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог, апеляційний суд виходив із того, що відсутні правові підстави для стягнення з відповідача коштів, сплачених відділенням Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності, оскільки положення ст. 1191 ЦК України не підлягають застосуванню до таких правовідносин.

Так, згідно із ч. 1 ст. 1191 ЦК України о соба, яка відшкодувала шкоду, завдану іншою особою, має право зворотної вимоги (регресу) до винної особи у розмірі виплаченого відшкодування, якщо інший розмір не встановлений законом.

Зазначена норма, що міститься в главі 82 ЦК України (435-15) та регулює правовідносини щодо відшкодування шкоди, передбачає право регресу особи в разі, якщо вона відшкодувала потерпілому шкоду, завдану іншою особою в рамках деліктних правовідносин між нею та потерпілим.

Разом з тим правовідносини, пов’язані зі страхуванням різних видів, регулюються нормами глави 67 ЦК України (435-15) .

Відповідно до ст. 980 ЦК України предметом договору страхування можуть бути майнові інтереси, які не суперечать закону і пов'язані з: 1) життям, здоров'ям, працездатністю та пенсійним забезпеченням (особисте страхування); 2) володінням, користуванням і розпоряджанням майном (майнове страхування); 3) відшкодуванням шкоди, завданої страхувальником (страхування відповідальності).

Статтею 999 ЦК України передбачено, що законом може бути встановлений обов'язок фізичної або юридичної особи бути страхувальником життя, здоров'я, майна або відповідальності перед іншими особами за свій рахунок чи за рахунок заінтересованої особи (обов'язкове страхування). До відносин, що випливають із обов'язкового страхування, застосовуються положення цього Кодексу (435-15) , якщо інше не встановлено актами цивільного законодавства.

Стаття 993 ЦК України передбачає, що до страховика, який виплатив страхове відшкодування за договором майнового страхування, у межах фактичних витрат переходить право вимоги, яке страхувальник або інша особа, що одержала страхове відшкодування, має до особи, відповідальної за завдані збитки.

Відповідно до цієї норми до страховика переходить право вимоги до особи, відповідальної за завдані збитки про відшкодування шкоди, лише в разі виплати страхового відшкодування за договором майнового страхування. В разі проведення страхових виплат за договором особистого страхування (життя, здоров'я, працездатності, пенсійного забезпечення) таке право вимоги страховика до особи, відповідальної за заподіяння шкоди, не передбачено.

Зазначений висновок ґрунтується на комплексному аналізі норм ст. ст. 512, 993, 999 ЦК України, положень Основ законодавства України про загальнообов’язкове державне соціальне страхування (16/98-ВР) від 14 січня 1998 року (далі – Основи) та Закону України від 18 січня 2001 року № 2240-ІІІ "Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням" (2240-14) (далі – Закон).

Зазначені закони визначають принципи та загальні правові, фінансові та організаційні засади загальнообов’язкового державного соціального страхування громадян та, зокрема, правову основу, економічні механізми і організаційну структуру загальнообов’язкового державного соціального страхування з тимчасової втрати працездатності.

Відповідно до ст. ст. 6, 20 Основ страховиками є цільові страхові фонди, які беруть на себе зобов’язання щодо збору страхових внесків та надання застрахованим особам матеріального забезпечення і соціальних послуг при настанні страхових випадків, основними джерелами коштів яких є внески роботодавців і застрахованих осіб.

Основами також передбачено право страховика припинити виплати і надання соціальних послуг за загальнообов’язковим державним соціальним страхуванням застрахованій особі з підстав, зазначених у ст. 27 Основ, та право неналежного страховика, яким здійснено виплати застрахованій особі, звернутися до належного страховика з вимогою про відшкодування понесених ним витрат.

Преамбулою Закону (2240-14) передбачено, що страхування на випадок тимчасової втрати працездатності є окремим видом загальнообов'язкового державного соціального страхування громадян, що здійснюється Фондом соціального страхування з тимчасової втрати працездатності.

Статтею 5 Закону визначено основні принципи страхування від нещасного випадку, якими, зокрема, є обов'язковість страхування від нещасного випадку осіб, які працюють на умовах трудового договору (контракту) та інших підставах, передбачених законодавством про працю; державні гарантії реалізації застрахованими особами своїх прав; обов’язковість фінансування Фондом соціального страхування з тимчасової втрати працездатності витрат, пов’язаних із наданням матеріального забезпечення та соціальних послуг в обсягах, передбачених цим Законом (2240-14) ; формування та використання страхових коштів на засадах солідарності та субсидування; цільове використання коштів загальнообов’язкового державного соціального страхування у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності; відповідальності роботодавців та Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності за реалізацію права застрахованої особи на матеріальне забезпечення та соціальні послуги за цим законом.

Згідно з п. 1 ст. 2 Закону суб’єктами страхування є: страховик – Фонд соціального страхування з тимчасової втрати працездатності;

страхувальник – роботодавець; застрахована особа – найманий працівник, а у випадках, передбачених цим Законом (2240-14) , також інші особи, на користь яких здійснюється загальнообов’язкове державне соціальне страхування у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності. Об’єктом страхування є тимчасова втрата працездатності застрахованою особою.

Таким чином, страхування у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності є обов’язковим особистим страхуванням.

Ні Основи (16/98-ВР) , ні Закон (2240-14) , ні норми глави 67 ЦК України (435-15) не передбачають право страховика, який сплатив страхове відшкодування потерпілій особі, застрахованій за договором загальнообов’язкового державного соціального страхування згідно із Законом (2240-14) , на звернення з вимогою до винної особи про відшкодування сплачених застрахованому страхових сум.

Крім того, задоволення таких вимог означало б заміну сторін у зобов’язанні, в якому права застрахованої особи на отримання відшкодування перейшли б до страховика, у той час як відповідно до ст. 515 ЦК України не допускається заміна кредитора в зобов’язаннях, нерозривно пов’язаних з особою кредитора, зокрема про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я.

Оскільки сфера дії Закону (2240-14) поширюється виключно на застрахованих осіб, страхувальників та страховика й цим Законом (2240-14) , а також іншими нормативно-правовими актами не врегульований правовий механізм відносин Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності як страховика з іншими особами, відповідальними за шкоду, завдану життю та здоров’ю застрахованої особи, то до таких правовідносин підлягають застосуванню загальні положення ЦК України (435-15) щодо страхування.

З урахуванням викладеного та з огляду на положення ст. ст. 993, 999 ЦК України, Закону (2240-14) та Основ (16/98-ВР) Фонд соціального страхування з тимчасової втрати працездатності як страховик за обов’язковим особистим страхуванням не має права вимоги до особи, відповідальної за заподіяння шкоди потерпілому, а тому рішення апеляційного суду підлягає залишенню без змін.