Колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України у складі:

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_6 до Святошинської районної у м. Києві державної адміністрації про стягнення збитків за касаційною скаргою ОСОБА_6 на рішення Святошинського районного суду м. Києва від 18 березня 2009 року та ухвалу апеляційного суду м. Києва від 17 грудня 2009 року,

У жовтні 2008 року ОСОБА_6 звернувся до суду з позовом до Святошинської районної у м. Києві державної адміністрації про відшкодування шкоди. Позивач зазначав, що більше двадцяти років перебував на військовій службі, після звільнення з якої у 1993 році за скороченням штатів прибув до місця проживання своєї матері в м. Київ, де у встановленому порядку зареєструвався та разом з членами сім’ї був взятий на квартирний облік. Однак, на порушення встановленого законом тримісячного строку забезпечення його та членів його сім’ї жилим приміщенням відповідач до сих пір свого зобов’язання щодо надання йому благоустроєної квартири не виконав. Посилаючись на те, що невиконанням відповідачем покладеного на нього законом обов’язку йому, позивачу, завдано збитків, розмір яких він оцінює у ринкову вартість трикімнатної квартири у м. Києві, позивач просив стягнути з відповідача 1 252 204 грн. 60 коп. завданих йому бездіяльністю відповідача збитків.

Рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 18 березня 2009 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду м. Києва від 17 грудня 2009 року, у позові відмовлено.

У касаційній скарзі ОСОБА_6, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просить скасувати зазначені судові рішення і передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Заслухавши доповідь судді Верховного Суду України, дослідивши матеріали справи та перевіривши наведені у скарзі доводи, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню.

Відповідно до ст. 214 ЦПК України суд серед іншого вирішує такі питання: чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Ухвалюючи рішення про відмову в позові суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, виходив із того, що правовідносини сторін не регулюються нормами цивільного законодавства, а житлове законодавство, яке підлягає застосуванню до спірних правовідносин, не передбачає відповідальності відповідача у вигляді відшкодування позивачу шкоди за невиконання обов’язку по забезпеченню його та членів його сім’ї жилим приміщенням.

Однак з таким висновком погодитися не можна.

Відповідно до ч. 3 ст. 11 та ч. 2 ст. 509 ЦК України цивільні права та обов’язки можуть виникати безпосередньо з актів цивільного законодавства, яким, зокрема, згідно з ч. 2 ст. 4 ЦК України є Житловий кодекс України (5464-10) .

На підставі ч. 2 ст. 45 ЖК України та п. 45 Правил обліку громадян, які потребують поліпшення житлових умов, і надання їм жилих приміщень в Українській РСР, затверджених постановою Ради Міністрів УРСР і Укрпрофради від 11 грудня 1984 № 470 (470-84-п) , офіцерам, що перебували на військовій службі не менше двадцяти календарних років, звільненим з військової служби за скороченням штатів, жилі приміщення надаються виконавчими комітетами місцевих рад у першу чергу, але не пізніше ніж у тримісячний строк з дня прибуття до місця проживання, з урахуванням існуючого порядку реєстрації.

Судом установлено, що позивач перебував на військовій службі більше двадцяти восьми років та в 1993 році був звільнений зі служби за скороченням штатів, після чого прибув до місця проживання в АДРЕСА_1, де зареєструвався в установленому порядку.

У зв’язку з цим у Святошинської районної у м. Києві державної адміністрації виникло зобов’язання надати позивачу та членам його сім’ї не пізніше ніж у тримісячний строк благоустроєне жиле приміщення.

Відповідно до ст. 526 ЦК України зобов’язання має виконуватися належним чином відповідно до вимог актів цивільного законодавства. У разі порушення зобов’язання настають правові наслідки, встановлені законом, зокрема, відшкодування збитків (п. 4 ст. 611 ЦК України). Ця норма кореспондується зі ст. 1173 ЦК України, відповідно до якої шкода, завдана фізичній особі незаконною бездіяльністю органу державної влади або органу місцевого самоврядування при здійсненні ним своїх повноважень, відшкодовується державою або органом місцевого самоврядування незалежно від його вини.

Суд на зазначені положення закону уваги не звернув та, встановивши, що зобов’язання щодо забезпечення позивача жилим приміщенням відповідач порушив, оскільки з 1993 року не надав йому квартири, не з’ясував, чи є така бездіяльність відповідача неправомірною та чи завдано нею шкоди позивачу, відтак, чи є підстави для задоволення позову, а помилково вважав, що виниклі правовідносини сторін актами цивільного законодавства не регулюються і відповідальність відповідача за допущену ним бездіяльність щодо позивача законом не передбачена.

З’ясування зазначених обставин має визначальне значення для правильного вирішення спору, а тому ухвалення судом рішення без їх з’ясування та належної оцінки відповідно до вимог ст. 212 ЦПК України є передчасним.

Таким чином, судом допущено порушення норм процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи і відповідно до ч. 2 ст. 338 ЦПК України є підставою для скасування судового рішення та передачі справи на новий розгляд. Оскільки зазначене порушення було допущено судом першої інстанції і не було усунено апеляційним судом справу слід передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись п. 2 ч. 1 ст. 336, ч. 2 ст. 338, п. 2 ч. 1 ст. 344 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України

Касаційну скаргу ОСОБА_6 задовольнити.

Рішення Святошинського районного суду м. Києва від 18 березня 2009 року та ухвалу апеляційного суду м. Києва від 17 грудня 2009 року скасувати і передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала оскарженню не підлягає.