Колегія суддів Судової палати у цивільних справах

Верховного Суду України в складі:

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_7, третя особа – Київське міське управління юстиції, про визнання договору довічного утримання недійсним і визнання права власності на квартиру за касаційною скаргою ОСОБА_7 на рішення Дарницького районного суду м. Києва від 7 березня 2007 року та ухвалу апеляційного суду м. Києва від 24 травня 2007 року,

У листопаді 2005 року ОСОБА_6 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_7 про визнання договору довічного утримання недійсним та визнання права власності на квартиру.

Зазначала, що вона є онукою ОСОБА_8, який мав нестабільну психіку, що виражалося в постійних скаргах на погане самопочуття, втраті пам'яті, важко зрозумілій мові, не сприйнятті оточуючих. ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_8 помер. Після смерті діда позивачка дізналася, що він уклав із відповідачкою договір довічного утримання.

Посилаючись на те, що на час підписання зазначеного договору ОСОБА_8 не міг усвідомлювати значення своїх дій і керувати ними, ОСОБА_6 просила визнати такий договір недійсним та визнати за нею право власності на квартиру АДРЕСА_1 як за єдиною спадкоємицею за законом.

Рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 7 березня 2007 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду м. Києва від 24 травня 2007 року, позов ОСОБА_6 задоволено. Постановлено визнати недійсним договір довічного утримання, укладений 16 травня 2003 року між ОСОБА_8 та ОСОБА_7; припинити право власності ОСОБА_7 на квартиру АДРЕСА_1; визнати право власності на зазначену квартиру за ОСОБА_6

У касаційній скарзі ОСОБА_7 просить скасувати ухвалені у справі судові рішення, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, і передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

Ухвалюючи рішення й задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції, із чим погодився суд апеляційної інстанції, виходив із того, що ОСОБА_8 на час укладення договору довічного утримання, хоча й був дієздатним, перебував у такому стані, коли не міг розуміти значення своїх дій та керувати ними.

Проте з такими висновками суду повністю погодитися не можна.

Судом установлено, що двокімнатна квартира АДРЕСА_1 належала на праві власності ОСОБА_8

16 травня 2003 року між ОСОБА_8 та ОСОБА_7 було укладено договір довічного утримання, відповідно до умов якого зазначена квартира передана ОСОБА_8 у власність відповідачки, яка в свою чергу зобов’язалася залишити цю квартиру в безкоштовне довічне користування відчужувачу, постійно його утримувати, забезпечувати щоденним дворазовим, гарячим, калорійним харчуванням, одягом, необхідним доглядом та медичною допомогою. Вартість харчування, одягу, догляду і іншої допомоги встановлено за домовленістю сторін у розмірі 500 грн. щомісяця.

ОСОБА_9 належним чином виконувала свої зобов’язання за договором довічного утримання.

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_8 помер від ішемічної хвороби серця, атеросклеротичного кардіосклерозу. Витрати на придбання домовини, послуги холодильної камери, кремацію тіла, замовлення столів після поховання також сплатила відповідачка.

Позивачка ОСОБА_10 є онукою померлого ОСОБА_8 і його спадкоємицею за законом.

Заперечуючи проти позову, ОСОБА_7 зазначала, що ОСОБА_8 був психічно здоровою людиною й чітко розумів значення своїх дій, що підтверджує його дільничний лікар та сусіди. Укладаючи з нею договір довічного утримання, ОСОБА_8 попередньо скасував заповіт на ім’я онуки - ОСОБА_6, тому що вона не бажала його доглядати та надавати йому необхідну допомогу. Свої зобов’язання за договором вона виконала повністю, а тому відсутні підстави для визнання його недійсним.

Відповідно до ст. 744 ЦК України за договором довічного утримання (догляду) одна сторона (відчужувач) передає другій стороні (набувачеві) у власність житловий будинок, квартиру або їх частину, інше нерухоме майно або рухоме майно, яке має значну цінність, взамін чого набувач зобов’язується забезпечувати відчужувача утримуванням та (або) доглядом довічно.

Згідно із ч. 1 ст. 225 ЦК України правочин, який дієздатна фізична особа вчинила у момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, може бути визнаний судом недійсним за позовом цієї особи, а в разі її смерті - за позовом інших осіб, чиї цивільні права або інтереси порушені.

Відповідно до вимог п. 2 ч. 1 ст. 145 ЦПК України призначення експертизи є обов’язковим у разі заявлення клопотання про призначення експертизи обома сторонами. Призначення експертизи є обов'язковим також за клопотанням хоча б однієї із сторін, якщо у справі необхідно встановити психічний стан особи.

У п. 10 постанови Пленуму Верховного Суду України від 28 квітня 1978 року № 3 "Про судову практику в справах про визнання угод недійсними" (v0003700-78) роз'яснено, що для визначення наявності у особи стану, коли вона не могла розуміти значення своїх дій або керувати ними (тимчасовий психічний розлад, нервове потрясіння та ін.), на момент укладення спірної угоди суд призначає судово-психіатричну експертизу. Вимоги про визнання угоди недійсною з цих підстав вирішуються з урахуванням як висновку судово-психіатричної експертизи, так і інших доказів, що підтверджують чи спростовують доводи позивача про те, що в момент її укладення він не розумів значення своїх дій і не міг керувати ними.

Суд першої інстанції в порушення вимог ст. ст. 60, 212- 215 ЦПК України на зазначені вимоги закону уваги не звернув; доводів відповідачки належним чином не перевірив; посилався в обґрунтування свого висновку про наявність підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_6 на висновок посмертної судово-психіатричної експертизи № 1189 від 5 липня 2006 року, яка була проведена відносно ОСОБА_8, залишивши поза увагою те, що цим висновком чітко не встановлено, що ОСОБА_8 на час укладення оскаржуваного договору не міг розуміти значення своїх дій та керувати ними, а лише зазначено, що його захворювання могли вплинути на його здатність розуміти значення дій та керувати ними.

Таким чином, суд ухвалив своє рішення на припущенні щодо психічного стану ОСОБА_8 на час укладення спірного договору.

Крім того, не погодившись із зазначеним експертним висновком через його необґрунтованість та невідповідність матеріалам справи, медичним документам та показанням свідків, ОСОБА_7 заявила клопотання про проведення повторної судово-психіатричної експертизи.

Проте суд у порушення вимог ст. ст. 143, 150 ЦПК України безпідставно відмовив у задоволенні клопотання відповідачки про призначення повторної експертизи, належним чином не обґрунтувавши таку відмову.

Крім того, поза увагою суду залишилися й роз’яснення, що містяться в пп. 10, 11 постанови Пленуму Верховного Суду України від 30 травня 1997 року № 8 "Про судову експертизу в кримінальних та цивільних справах" (v0008700-97) , відповідно до яких висновок визнається неповним, коли експерт не дав вичерпних відповідей на порушені перед ним питання, у зв’язку з цим суд має обговорити питання про призначення додаткової або повторної експертизи залежно від обставин справи.

Апеляційний суд у порушення вимог ст. ст. 303, 315 ЦПК України належним чином не перевірив доводів апеляційної скарги, в ухвалі не зазначив конкретних обставин та фактів, що спростовують такі доводи, і залишив рішення суду першої інстанції без змін.

За таких обставин ухвалені у справі судові рішення підлягають скасуванню як такі, що постановлені з порушенням норм матеріального та процесуального права, з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України

Касаційну ОСОБА_7 задовольнити частково.

Рішення Дарницького районного суду м. Києва від 7 березня 2007 року та ухвалу апеляційного суду м. Києва від 24 травня 2007 року скасувати.

Справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала оскарженню не підлягає.