розглянувши в судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про визнання недійсним договору про поділ нерухомого майна подружжя за касаційною скаргою ОСОБА_4 на рішення Васильківського міськрайонного суду Київської області від 15 вересня 2009 року та ухвалу апеляційного суду Київської області від 3 лютого 2010 року,

У травні 2006 року ОСОБА_3 звернулася до суду із зазначеним позовом, мотивуючи вимоги тим, що нотаріально посвідченим договором від 7 червня 2005 року про поділ майна подружжя, укладеного нею та ОСОБА_4, поділено жилий будинок площею 216,6 кв.м. із господарськими будівлями, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, Після укладення цього договору відносини між сторонами погіршились і відповідач почав чинити перешкоди в користуванні належною їй частиною будинку, погрожував підпалом її половини будинку та фізичною розправою. Неадекватна поведінка ОСОБА_4 змусила її припускати наявність у нього психічного захворювання, а також те, що цей договір було укладено ним у той момент, коли він не міг усвідомлювати значення своїх дій і керувати ними. Посилаючись на викладене, на підставі ст. 225 ЦК України просила визнати недійним договір про поділ нерухомого майна подружжя, а саме будинку АДРЕСА_1

Рішенням Васильківського міськрайонного суду Київської області від 15 вересня 2009 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Київської області від 3 лютого 2010 року, позов ОСОБА_3 задоволено. Визнано недійсним договір про поділ нерухомого майна подружжя, а саме будинку АДРЕСА_1, укладений ОСОБА_3 й ОСОБА_4 7 червня 2005 року.

У поданій до Верховного Суду України касаційній скарзі ОСОБА_4 просить скасувати судові рішення та ухвалити нове рішення, яким відмовити в задоволенні позову, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга піддягає частковому задоволенню з таких підстав.

Судами встановлено, що 7 червня 2005 року сторони, перебуваючи в зареєстрованому шлюбі, уклали нотаріально посвідчений договір про поділ майна подружжя, а саме жилого будинку (з господарськими будівлями та спорудами) АДРЕСА_1, який зареєстровано в державному реєстрі правочинів 10 червня 2005 року (а.с. 5, 6).

Задовольняючи позов ОСОБА_3 і визнаючи недійсним договір від 7 червня 2005 року, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, виходив із його невідповідності вимогам ч. 1 ст. 215, ст. 203 ЦК України, а саме: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчинили правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину повинне бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Однак з висновками попередніх судових інстанцій не можна погодитись, оскільки суди дійшли їх із порушенням норм матеріального та процесуального права.

Так, відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам судові рішення не відповідають.

Так, як убачається з матеріалів справи, підставою позову ОСОБА_3 визначила ст. ст. 215, 216, 225 ЦК України, а саме ту обставину, що в момент вчинення правочину ОСОБА_4, хоча й був дієздатним, в силу психічного розладу здоров’я не міг розуміти значення своїх дій та керувати ними.

Відповідно до ч. 1 ст. 225 ЦК України правочин, який дієздатна фізична особа вчинила у момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, може бути визнаний судом недійсним за позовом цієї особи, а в разі її смерті – за позовом інших осіб, чиї цивільні права або інтереси порушені.

Таким чином, право звернення до суду з позовом із підстав, передбачених ст. 225 ЦК України, належить саме тій особі, яка вчиняла правочин у стані, коли не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними.

Відповідно ч. 1 ст. 11 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненнями фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть учать у справі.

Ухвалюючи рішення про недійсність правочину на підставі чч. 1, 2, 3 ст. 203, ч. 1 ст. 215 ЦК України, суд у порушення вимог ч. 1 ст. 11, ч. 2 ст. 31 ЦПК України змінив підставу позову, хоча таке право належить лише позивачу, який, як убачається з матеріалів справи, такого клопотання не заявляв.

Під час вирішення спору судами також не враховано, що відповідно до ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені чч. 1-3, 5 та ч. 6 ст. 203 цього Кодексу.

Ухвалюючи рішення, суд у порушення норм ст. ст. 213, 215 ЦПК України, чч. 1-3 ст. 203, ч. 1 ст. 215 ЦК України не вказав, яким саме нормам ЦК України (435-15) чи іншим актам цивільного законодавства та моральним засадам суспільства суперечить укладений сторонами правочин; у кого зі сторін правочину був відсутній необхідний обсяг цивільної дієздатності, передбаченої ст. ст. 30, 34 ЦК України; у кого з учасників правочину було відсутнє вільне волевиявлення на його вчинення та якими доказами ці обставини підтверджуються.

При цьому судом не враховано, що відповідно до ст. 215 ЦК України слід розмежовувати види недійсних правочинів: нікчемні правочини – якщо їх недійсність встановлена законом, та оспорювані – якщо їх недійсність прямо не втсановлена законом, але одна зі сторін заперечує їх дійсність на підставах, установлених законом (ч. 2 ст. 223, ч. 1 ст. 225, ст. ст. 229, 231 ЦК України тощо).

Підставою недійсності правочину ОСОБА_3 визначила ст. 225 ЦК України.

За таких обставин судові рішення не можна визнати законними й обґрунтованими, тому вони підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України

Касаційну скаргу ОСОБА_4 задовольнити частково.

Рішення Васильківського міськрайонного суду Київської області від 15 вересня 2009 року та ухвалу апеляційного суду Київської області від 3 лютого 2010 року скасувати, передати справу на новий розгляд до Васильківського міськрайонного суду Київської області.