розглянувши в судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_3 до приватного підприємства "Капітолій" (далі – ПП "Капітолій") про відшкодування майнової та моральної шкоди за касаційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Стахановського міського суду Луганської області від 28 травня 2009 року та рішення апеляційного суду Луганської області від 2 грудня 2009 року,

У червні 2008 року ОСОБА_3 звернувся до суду із зазначеним позовом, мотивуючи вимоги тим, що 16 листопада 2007 року уклав із відповідачем договір про надання послуг, згідно з яким ПП "Капітолій" зобов’язалося в інтересах позивача й за його кошти придбати автомобіль вартістю 200 тис. грн. на умовах програми "Лідер-плюс". Указував, що ним, позивачем, виконано всі умови договору, однак автомобіль він не отримав. Посилаючись на порушення відповідачем вимог Закону України "Про захист прав споживачів" (1023-12) , просив розірвати договір про надання послуг від 16 липня 2007 року, визнати його недійсним, стягнути з відповідача 73 480 грн. 88 коп., компенсацію в сумі 21 676 грн. 88 коп., моральну шкоду в сумі 30 тис. грн. та витрати, пов’язані з послугами адвоката, у сумі 1 тис. грн.

Рішенням Стахановського міського суду Луганської області від 28 травня 2009 року позов ОСОБА_3 задоволено частково. Розірвано та визнано недійсним договір від 16 липня 2007 року про надання послуг; стягнуто з ПП "Капітолій" на користь ОСОБА_3 73 480 грн. 98 коп., витрати на оплату послуг адвоката в сумі 1 тис. грн. та 3 тис. грн. моральної шкоди.

Рішенням апеляційного суду Луганської області від 2 грудня 2009 року рішення районного суду скасовано, у задоволенні позову відмовлено.

У поданій до Верховного Суду України касаційній скарзі ОСОБА_3 просить скасувати рішення апеляційного суду, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Судами встановлено, що 16 липня 2007 року ОСОБА_3 і ПП "Капітолій" уклали договір (далі – Договір), відповідно до якого останній зобов’язувався за згодою ОСОБА_3 вчинити від його імені та за його рахунок юридичні дії, спрямовані на придбання автомобіля, вартістю 200 тис. грн. на умовах програми "Лідер-Плюс" (а.с. 8-9).

Відповідно до п. 2.1.1 Договору позивач зобов’язувався одноразово сплатити реєстраційний платіж у день підписання сторонами цього Договору та адміністративний платіж, який сплачується не пізніше п’ятнадцяти календарних днів з моменту отримання дозволу, а згідно з п. 2.1.2 зазначеного Договору зобов’язувався не пізніше 15 числа кожного місяця сплачувати загальний платіж та адміністративні витрати, що є платою за послуги відповідача з організації діяльності програми.

Згідно з квитанцією ОСОБА_3 сплатив за договором 73 480 грн. 98 коп. (а.с. 10-17). Цього факту представник ПП "Капітолій" не оспорював.

Задовольняючи частково позов ОСОБА_3 про розірвання договору та визнання його недійсним, суд першої інстанції виходив із того, що позивачем виконані умови Договору, у той час як відповідач не виконав умов Договору, а тому відповідно до ст. 10, ч. 6 ст. 11, ст. 22 Закону України "Про захист прав споживачів" позивач має право відмовитись від Договору, а відповідач зобов’язаний повернути йому сплачені кошти та відшкодувати моральну шкоду й судові витрати.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову в позові, апеляційний суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позову.

Однак з такими висновком судів попередніх інстанцій не можна погодитись, оскільки суди дійшли їх із порушенням норм матеріального та процесуального права.

Суд першої інстанції, ухвалюючи рішення про задоволення позову про визнання договору недійсним і про його розірвання, а апеляційний суд, відмовляючи в задоволенні цих вимог, фактично вирішили взаємовиключні позовні вимоги ОСОБА_3

Так, відповідно до ст. 236 ЦК України правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення та до нього застосовуються правові наслідки, передбачені § 2 гл. 16 розд. VI ЦК України (435-15) , залежно від підстав його недійсності.

У той же час вимога про розірвання договору стосується дійсних договорів із застосуванням наслідків, передбачених гл. 53 розд. ІІ ЦК України (435-15) .

Невиконання стороною зобов’язання (порушення умов договору) є підставою для його розірвання, але не може бути підставою для визнання договору недійсним.

У порушення вимог ст. ст. 10, 11, 213 ЦПК України суди не уточнили зміст позовних вимог ОСОБА_3, підстави та предмет заявлених вимог, характер правовідносин сторін та ухвалили судові рішення, які не відповідають вимогам закону.

Оскільки від з’ясування змісту позовних вимог залежить вирішення питання про застосування наслідків, судові рішення й у частині вимог про стягнення грошових коштів і моральної шкоди підлягають скасуванню.

Крім того, з матеріалів справи вбачається, що пунктом. 3.2 оспорюваного позивачем Договору від 15 березня 2007 року передбачено, що в разі виникнення спору щодо Договору або його виконання спір передається на розгляд третейського суду при Українській громадській організації "Лідер" (а.с. 8).

Вирішуючи спір по суті, суди не врахували, що за наявності дійсної третейської угоди (або третейського застереження) про передачу спору на розгляд третейського суду та в разі звернення однієї зі сторін цієї угоди до суду загальної юрисдикції цей спір може бути розглянуто судом загальної юрисдикції за відсутності заперечень проти цього з боку іншої сторони.

У тому ж разі, коли під час судового розгляду від відповідача до початку з’ясування обставин у справі та перевірки їх доказами надійде заперечення проти вирішення спору в суді, суд постановляє ухвалу про залишення таких вимог без розгляду (п. 6 ч. 1 ст. 207 ЦПК України).

Як убачається з матеріалів справи, таке заперечення надійшло до суду від ПП "Капітолій" 15 вересня 2008 року – до розгляду справи по суті – і неодноразово висловлювались такі заперечення в процесі судового розгляду справи (а.с. 38, 48, 62).

Вирішуючи спір, суди не врахували, що відповідно до ст. 1 Закону України "Про третейські суди" та ст. 17 ЦПК України сторони мають право передати спір на розгляд третейського суду, крім випадків, встановлених законом.

Ці випадки зазначені в ст. 6 Закону України "Про третейські суди". Рішенням Конституційного Суду України від 10 січня 2008 року (v001p710-08) у справі за конституційним поданням 51 народного депутата України щодо відповідності Конституції України (254к/96-ВР) (конституційності) положень абзаців сьомого, одинадцятого статті 2, статті 3, пункту 9 статті 4 та розділу VIII "Третейське самоврядування" Закону України "Про третейські суди" (1701-15) (справа про завдання третейського суду) визнано, що відповідно до чинного законодавства підвідомчий суду загальної юрисдикції спір у сфері цивільних і господарських правовідносин може бути передано його сторонами на вирішення третейського суду, крім випадків, встановлених законом (ст. 17 ЦПК України, ст. 12 Господарського процесуального кодексу України, ст. 6 Закону України "Про третейські суди"), оскільки, гарантуючи право на судовий захист з боку держави, Конституція України (254к/96-ВР) водночас визнає право кожного будь-якими, не забороненими законом, засобами захистити свої права та свободи від порушень і протиправних посягань (ч. 5 ст. 55 Конституції України).

Це конституційне право не може бути скасовано або обмежене (ч. 2 ст. 22, ст. 64 Конституції України).

Одним із способів реалізації права кожного будь-якими не забороненими законом, засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань у сфері цивільних і господарських правовідносин є звернення до третейського суду.

За таких обставин судові рішення підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України

Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково.

Рішенням Стахановського міського суду Луганської області від 28 травня 2009 року та рішення апеляційного суду Луганської області від 2 грудня 2009 року скасувати, передати справу на новий розгляд до Стахановського міського суду Луганської області.