Колегія суддів Судової палати у цивільних справах

Верховного Суду України в складі:

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом Бориспільського міжрайонного прокурора, який діє в інтересах ОСОБА_6, до ОСОБА_7 про визнання недійсним договору дарування жилого будинку за касаційною скаргою ОСОБА_7 на рішення Бориспільського міськрайонного суду від 9 липня 2008 року та ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Київської області від 17 листопада 2008 року,

У травні 2008 року Бориспільський міжрайонний прокурор звернувся в інтересах ОСОБА_6 у порядку ст. 121 Конституції України, ст. 36-1 Закону України "Про прокуратуру" до суду з позовом до ОСОБА_7 про визнання недійсним договору дарування жилого будинку. В обгрунтування своїх вимог указував, що 21 березня 2007 року ОСОБА_6 уклала з ОСОБА_7 договір дарування, за умовами якого безоплатно відчужила на користь останнього жилий будинок АДРЕСА_1.

Під час укладення цього договору ОСОБА_6 припустилася помилки щодо прав і обов’язків сторін договору, вважала, що укладає договір довічного утримання, згідно з яким на ОСОБА_7 покладається обов’язок утримувати її, а не договір дарування. У зв’язку із цим прокурор просив визнати укладений договір жилого будинку недійсним із підстав, передбачених ст. 229 ЦК України .

Під час розгляду справи прокурор доповнив позовні вимоги й просив визнати договір жилого будинку недійсним із підстав його фіктивності, передбачених ст. 234 ЦК України . В обгрунтування цих вимог прокурор указував, що відповідач є дільничним інспектором міліції. ОСОБА_6 його раніше не знала й звернулася як до працівника міліції з проханням допомогти виселити зі спірного будинку ОСОБА_8, оскільки рішенням Бориспільського міськрайонного суду від 21 листопада 2005 року в задоволенні таких вимог їй було відмовлено.

Крім того, представник позивачки ОСОБА_9, вважаючи, що неможливість виселення ОСОБА_8 з будинку є тяжкою обставиною, яка примусила ОСОБА_6 укласти договір дарування на вкрай невигідних для неї умовах зі сторонньою людиною, просив визнати цей договір недійсним із підстав, передбачених ст. 233 ЦК України .

Рішенням Бориспільського міськрайонного суду від 9 липня 2008 року, залишеним без змін ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Київської області від 17 листопада 2008 року, позов задоволено.

ОСОБА_7 звернувся до Верховного Суду України з касаційною скаргою, в якій просить скасувати оскаржувані судові рішення й відмовити в задоволенні позову, посилаючись на порушення судами норм процесуального та матеріального права.

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_6 і визнаючи недійсним договір дарування будинку АДРЕСА_1 на підставі ст. ст. 233, 234 ЦК України, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, виходив із того, що вказаний договір був укладений позивачкою під впливом тяжкої для неї обставини та на вкрай невигідних умовах, а також є фіктивним, оскільки сторони в жодних відносинах між собою не перебували й фактично спірне майно відповідачу не передавалося.

Проте з таким висновком судів погодитися не можна, оскільки він суперечить нормам матеріального та процесуального права.

Відповідно до вимог ст. ст. 213, 214 ЦПК України рішення повинно бути законним і обґрунтованим та відповідати на питання: чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Згідно зі ст. 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов’язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. Договір, що встановлює обов’язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування.

Разом із тим за договором довічного утримання (догляду) одна сторона (відчужувач) передає другій стороні (набувачеві) у власність житловий будинок, квартиру або їх частину, інше нерухоме майно або рухоме майно, яке має значну цінність, взамін чого набувач зобов’язується забезпечувати відчужувача утриманням та (або) доглядом довічно (ст. 744 ЦК України).

Як роз’яснив Пленум Верховного Суду України в постанові від 28 квітня 1978 року № 3 "Про судову практику в справах про визнання угод недійсними" (v0003700-78) , угода може бути визнана недійсною лише з підстав і з наслідками, передбаченими законом. Тому в кожній справі про визнання угоди недійсною суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов’язує визнання угоди недійсною і настання певних юридичних наслідків.

Так, відповідно до ч. 1 ст. 202 ЦК України правочин – це дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків.

Статтею 203 ЦК України встановлені загальні вимоги до правочинів. Їх невиконання є підставою для визнання правочинів недійсними.

Недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов’язані з його недійсністю (ч. 1 ст. 216 ЦК України).

Відповідно до ст. 229 ЦК України, якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом. У разі визнання правочину недійсним особа, яка помилилася в результаті її власного недбальства, зобов'язана відшкодувати другій стороні завдані їй збитки. Сторона, яка своєю необережною поведінкою сприяла помилці, зобов’язана відшкодувати другій стороні завдані їй збитки.

За правилами ч. 1 ст. 233 ЦК України правочин, який вчинено особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, може бути визнаний судом недійсним незалежно від того, хто був ініціатором такого правочину.

Згідно зі ст. 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.

Тобто вказані матеріальні норми є різними за своєю правовою природою і кожна з них є окремою підставою для пред’явлення позову про визнання правочину недійсним.

Установивши наявність спору сторін із приводу спірного будинку, суд першої інстанції всупереч вимогам ч. 4 ст. 10 ЦПК України не уточнив підстав позову, не вжив заходів до правильного вирішення спору, а послався під час ухвалення рішення на дві взаємовиключні підстави визнання правочину недійсним.

Суд апеляційної інстанції на вказане не звернув уваги, у порушення вимог ст. ст. 303, 315 ЦПК України не перевірив доводів апеляційної скарги, в ухвалі не зазначив конкретних обставин та фактів, що спростовують такі доводи, і залишив рішення місцевого суду без змін.

За таких обставин постановлені судові рішення підлягають скасуванню з підстав, передбачених ст. 338 ЦПК України, з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Під час нового розгляду справи суду необхідно з’ясувати характер спірних правовідносин, права та обов’язки сторін у справі й ухвалити законне та обґрунтоване судове рішення.

Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України

Касаційну скаргу ОСОБА_7 задовольнити частково.

Рішення Бориспільського міськрайонного суду від 9 липня 2008 року та ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Київської області від 17 листопада 2008 року скасувати, справу передати на новий судовий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала оскарженню не підлягає.