розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4, ОСОБА_5, комунального підприємства "Виробниче ремонтно-експлуатаційне житлове об’єднання № 13" про відшкодування майнової та моральної шкоди,

У листопаді 2008 року ОСОБА_3 звернувся до суду із зазначеним позовом до ОСОБА_4, посилаючись на те, що з вини відповідачки протягом тривалого часу відбувається залиття квартири АДРЕСА_1, в якій він проживає з сім’єю, в результаті залиття зазначена квартира пошкоджена й потребує ремонту, чим йому завдана майнова та моральна шкода.

Позивач просив стягнути з відповідачки 22 680 грн. на відшкодування майнової шкоди та 10 тис. грн. за завдану моральну шкоду.

Згодом позивач уточнив і доповнив позов, пред’явив вимоги до ОСОБА_4, ОСОБА_5, комунального підприємства "Виробниче ремонтно-експлуатаційне житлове об’єднання № 13" і просив стягнути з відповідачів солідарно 22 680 грн. на відшкодування майнової шкоди та 10 тис. грн. за завдану моральну шкоду.

Рішенням Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 8 вересня 2009 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Запорізької області від 12 листопада 2009 року, в задоволенні позову відмовлено.

У касаційній скарзі ОСОБА_3 просить скасувати ухвалені в справі судові рішення та ухвалити нове рішення, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права.

Касаційна скарга підлягає задоволенню частково з таких підстав.

Відмовляючи в задоволенні позову, суд виходив із того, що позивач не довів наявності вини відповідачів у залитті його квартири.

Проте з такими висновками суду погодитися не можна.

Відповідно до частини першої статті 1166 ЦК України майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала.

Згідно з частиною другою зазначеної статті особа, яка завдала шкоди, звільняється від її відшкодування, якщо вона доведе, що шкоди завдано не з її вини.

Таким чином цивільне законодавство в деліктних зобов’язаннях передбачає презумпцію вини; якщо в процесі розгляду справи зазначена презумпція не спростована, то вона є юридичною підставою для висновку про наявність вини заподіювача шкоди.

З огляду на наведене та з урахуванням визначених цивільним процесуальним законом принципів змагальності й диспозитивності цивільного процесу саме на відповідача покладено обов’язок спростування презумпції вини шляхом доведення відсутності його вини у завданні шкоди позивачу.

Судом установлено, що факт залиття квартири АДРЕСА_1 мав місце.

Установивши зазначений факт, суд у порушення вимог статей 214, 215 ЦПК України на зазначене уваги не звернув, у достатньому обсязі не визначився із характером спірних правовідносин, не дав належної оцінки наданим ОСОБА_3 доказам, не встановив та не зазначив у рішенні причини залиття квартири позивача, не визначився з особою, відповідальною за завдану йому шкоду, й безпідставно поклав на позивача обов’язок доведення наявності вини відповідачів у залитті квартири.

Апеляційний суд у порушення вимог статей 303, 315 ЦПК України у достатній мірі не перевірив доводів апеляційної скарги, в ухвалі не зазначив конкретні обставини й факти, що спростовують такі доводи, і залишив рішення суду першої інстанції без змін.

За таких обставин ухвалені в справі судові рішення підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції з підстав, передбачених частиною другою статті 338 ЦПК України.

Керуючись статтею 336 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України

Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково.

Рішення Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 8 вересня 2009 року та ухвалу Апеляційного суду Запорізької області від 12 листопада 2009 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.