Колегія суддів Судової палати у цивільних справах

Верховного Суду України в складі:

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_7 про визнання заповіту недійсним за касаційною скаргою ОСОБА_7 на рішення апеляційного суду Харківської області від 5 лютого 2009 року,

У січні 2007 року ОСОБА_6 звернувся до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що в 1998 році ОСОБА_8, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_2, склала заповіт на все належне їй майно на користь його дочки – ОСОБА_9, ІНФОРМАЦІЯ_1, у тому числі на квартиру АДРЕСА_1. Після смерті ОСОБА_8 йому стало відомо, що 29 липня 2006 року ОСОБА_8 склала заповіт на ім’я ОСОБА_10 Оскільки на момент складання заповіту ОСОБА_8 перебувала в такому стані, коли не могла усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними, позивач просив на підставі ч. 1 ст. 225, ст. 1254 ЦК України визнати заповіт від 29 липня 2006 року, складений ОСОБА_8 на ім’я ОСОБА_10, недійсним.

Рішенням Московського районного суду м. Харкова від 17 листопада 2008 року в задоволенні позову відмовлено.

Рішенням апеляційного суду Харківської області від 5 лютого 2009 року скасовано рішення Московського районного суду м. Харкова від 17 листопада 2008 року та ухвалено нове рішення, яким позов задоволено, визнано недійсним заповіт, складений ОСОБА_8 29 липня 2006 року на ім’я ОСОБА_7

ОСОБА_7 звернулася з касаційною скаргою до Верховного Суду України, в якій просить скасувати рішення апеляційного суду Харківської області від 5 лютого 2009 року, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, і залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Касаційна скарга підлягає задоволенню частково.

Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції дійшов висновку, що не знайшли підтвердження доводи ОСОБА_6 про те, що ОСОБА_8 під час укладання заповіту не усвідомлювала значення своїх дій та не могла керувати ними. Суд також відхилив висновок судової почеркознавчої експертизи про те, що підпис на заповіті від 29 липня 2006 року виконала не ОСОБА_8, а інша особа. При цьому суд посилався на недоброякісність матеріалу, наданого для проведення експертизи.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та задовольняючи позов, апеляційний суд виходив із того, що почеркознавча експертиза була проведена в установленому законом порядку.

З такими висновками судів повністю погодитись не можна.

За положеннями ст. ст. 225, 1254 ЦК України, якщо новий заповіт було складено дієздатною фізичною особою у момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, у випадку визнання його недійсним відновлюється чинність попереднього заповіту.

Судом установлено, що ОСОБА_6 перебував у шлюбі з дочкою ОСОБА_8 – ОСОБА_11, яка померла в 1979 році. 7 липня 1998 року ОСОБА_8 склала заповіт, яким заповіла дочці ОСОБА_6, ОСОБА_9, ІНФОРМАЦІЯ_1, усе належне їй майно, у тому числі квартиру АДРЕСА_1. З 2004 року ОСОБА_8 тяжко хворіла. 29 липня 2006 року ОСОБА_8 склала новий заповіт, яким заповіла належну їй квартиру АДРЕСА_1 ОСОБА_10, а ІНФОРМАЦІЯ_2 спадкодавець померла. Відповідно до висновку судової почеркознавчої експертизи в копії примірника заповіту від 7 липня 1998 року підпис виконаний ОСОБА_8, а в копії примірника заповіту від 29 липня 2006 року підпис виконаний не ОСОБА_8, а іншою особою.

За правилами ст. 3 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. У випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси.

У січні 2007 року ОСОБА_6, посилаючись на порушення прав його дочки –ОСОБА_9, ІНФОРМАЦІЯ_1, звернувся до суду з позовом про визнання недійсним заповіту від свого імені, а не в інтересах неповнолітньої, проте в порушення положень ч. 2 ст. 39 ЦПК України суди на це уваги не звернули.

Незважаючи на те, що на час ухвалення судом першої інстанції рішення ОСОБА_9 досягла повнолітня, суд не залучив її до участі у справі, а вирішив спір за позовом особи, яка не мала на це відповідних повноважень.

Наявна у справі на ім’я ОСОБА_6 довіреність від 7 грудня 2006 року надавала йому лише право на представництво інтересів неповнолітньої ОСОБА_9 під час оформлення спадщини (а. с. 13).

Крім того, за правилами ст. 11 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу (1618-15) , в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

На обгрунтування своїх позовних вимог ОСОБА_6 посилався на те, що на момент складання заповіту на ім’я ОСОБА_10 ОСОБА_8 перебувала в такому стані, коли вона не могла усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними, тобто на правові підстави, передбачені ст. 225 ЦК України.

Ураховуючи межі позовних вимог, суд першої інстанції, порушивши принцип диспозитивності цивільного судочинства, передчасно зробив висновки про те, що ОСОБА_8 чи іншою особою виконано підпис на заповіті від 29 липня 2006 року, тобто висновки з підстав, які позивач не заявляв.

На вказане порушення не звернув уваги апеляційний суд і ухвалив рішення про задоволення позову про визнання заповіту недійсним у зв’язку з тим, що підпис на заповіті вчинено не ОСОБА_8, а іншою особою.

Разом з тим апеляційний суд не перевірив законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в частині заявлених ОСОБА_6 позовних вимог про визнання заповіту недійсним за ч. 1 ст. 225 ЦК України як правочину, вчиненого особою, яка не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними. Будь-яких висновків із цього питання апеляційний суд не зробив.

Таким чином, у порушення норм процесуального закону суди як першої, так і апеляційної інстанцій не перевірили право ОСОБА_6 на пред’явлення позову, тобто його цивільну процесуальну дієздатність, та право на здійснення представництва інтересів ОСОБА_9 в суді; у достатньому обсязі не визначилися з характером спірних правовідносин та правовою норму, яка їх регулює; не зазначили в рішеннях підстави позовних вимог відповідно до позовної заяви; не дали належної юридичної оцінки встановленим судом обставинам, які мають значення для правильного вирішення справи.

За таких обставин та з підстав, передбачених ч. 2 ст. 338 ЦПК України, судові рішення підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду Украйни

Касаційну скаргу ОСОБА_7 задовольнити частково.

Рішення Московського районного суду м. Харкова від 17 листопада 2008 року та рішення апеляційного суду Харківської області від 5 лютого 2009 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала оскарженню не підлягає.