розглянувши в судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4, ОСОБА_5, Тячівської державної нотаріальної контори про визнання договору купівлі-продажу будинку недійсним за касаційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Тячівського районного суду Закарпатської області від 1 липня 2009 року та ухвалу апеляційного суду Закарпатської області від 3 грудня 2009 року,

У квітні 2009 року ОСОБА_3 звернулася до суду із зазначеним позовом, мотивуючи вимоги тим, що з 1961 року їй на праві власності належав житловий будинок АДРЕСА_1. У цьому будинку вона проживала разом із чоловіком, ОСОБА_6, однак їхній шлюб офіційно не був зареєстрований та дітей вони не мали. 24 жовтня 2005 року за її згодою в будинку поселився й зареєструвався ОСОБА_4 Через її похилий вік і постійні хвороби чоловіка, ОСОБА_6, вони потребували стороннього догляду. ОСОБА_4 разом із дружиною ОСОБА_5 пообіцяли надавати їм допомогу за умови, що за заповітом вона передасть їм свій будинок. Однак відповідачі допомоги не надавали, а виїхали на заробітки за кордон. Навесні 2006 року на вимогу батьків відповідачів вона в нотаріальній конторі уклала договір купівлі-продажу належного їй будинку з ОСОБА_4 та ОСОБА_5, які під час укладення договору були відсутні, тому що знаходилися за межами України. Зазначала, що наміру продавати свій будинок не мала. Крім того, ні батьки відповідачів, ні самі відповідачі грошей за будинок їй не передавали.

Просила на підставі ст. ст. 203, 230, 258 ЦК України визнати недійсним договір купівлі-продажу будинку, оскільки зміст договору їй не був оголошений і роз’яснений нотаріусом, а вона через похилий вік та неписьменність не усвідомлювала значення договору й наслідків підписання такого документа.

Рішенням Тячівського районного суду Закарпатської області від 1 липня 2009 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Закарпатської області від 3 грудня 2009 року, у задоволенні позову відмовлено.

У поданій до Верховного Суду України касаційній скарзі ОСОБА_3 просить скасувати судові рішення та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права й порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Судами встановлено, що 6 квітня 2006 року нотаріусом Тячівської нотаріальної контори посвідчено договір купівлі-продажу, згідно з яким ОСОБА_3 продала за 22 709 грн. ОСОБА_4 та ОСОБА_5 житловий будинок АДРЕСА_1 (а.с. 10).

Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позову з підстав, передбачених ст. ст. 203, 230 ЦК України, суд першої інстанції виходив з того, що ОСОБА_3 було відомо про наслідки укладення договору купівлі-продажу та що нею не надано доказів щодо введення її в оману під час підписання зазначеного договору.

Залишаючи без змін рішення районного суду апеляційний суд, крім того, указував, що позивачка звернулася до суду більш ніж через три роки після підписання нею договору купівлі-продажу, що свідчить про те, що вона знала й розуміла факт продажу будинку.

Однак з висновком апеляційного суду не можна погодитись із таких підстав.

Згідно із ч. 1 ст. 304 ЦПК України справа розглядається апеляційним судом за правилами, встановленими для розгляду справи судом першої інстанції, з винятками і доповненнями, встановленими цією главою.

Частина 1 ст. 313 ЦПК України передбачає, що апеляційний суд ухвалює рішення та постановляє ухвалу за правилами статті 19 і глави 7 розділу III цього Кодексу з винятками і доповненнями, зазначеними у статтях 314 - 316 цього Кодексу.

Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення ухвалене на основі повно і всебічно з’ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

За своїм змістом ухвала апеляційного суду має відповідати вимогам ст. 315 ЦПК України.

Постановлена апеляційним судом ухвала не відповідає зазначеним вимогам.

Так, заявляючи в суді вимоги про визнання договору купівлі-продажу недійсним, ОСОБА_3, крім іншого, посилалась на недодержання в момент вчинення правочину вимог, установлених ст. 203 ЦК України, оскільки її волевиявлення не було вільним і не відповідало її внутрішній волі, а за своїм змістом правочин суперечить вимогам ст.ст. 43, 44, 45 Закону України "Про нотаріат" та п. 16 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженою наказом Міністерства юстиції України від 3 березня 2004 року № 20/5 (z0283-04) , враховуючи, що зазначені покупцями ОСОБА_4 та ОСОБА_5 у момент вчинення угоди не були присутні, перебуваючи за кордоном; зміст угоди їй не було роз’яснено, текст угоди нотаріусом не було прочитано, хоча вона є неписьменною.

Оскаржуючи в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції ОСОБА_3 посилалась на порушення ним вимог ст. ст. 10, 60, 213, 215 ЦПК України під час з’ясування обставин справи, зокрема, щодо її неписьменності, відсутності покупців у момент вчинення правочину та наявності дійсного її волевиявлення на вчинення правочину.

Однак у порушення вимог ст. 315 ЦПК України описова частина ухвали не містить установлених судом першої інстанції обставин, а в мотивувальній частині ухвали відсутня оцінка доводів апеляційної скарги; не вказані мотиви, з яких апеляційний суд відхиляє ці доводи, та мотиви, з яких апеляційний суд виходив при постановленні ухвали, і положення закону, яким він керувався.

З урахуванням викладеного ухвалу апеляційного суду не можна визнати законною та обґрунтованою.

Оскільки апеляційним судом ухвала постановлена з порушенням процесуальних норм права, відповідно до чч. 2, 3 ст. 338 ЦПК України вона підлягає скасуванню з передачею справи на новий розгляд до апеляційного суду.