розглянувши в судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про стягнення неустойки (пені) за прострочення сплати аліментів та індексу інфляції за касаційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Артемівського районного суду м. Луганська від 17 липня 2009 року та рішення апеляційного суду Луганської області від 20 жовтня 2009 року,

У лютому 2009 року ОСОБА_3 звернулася до суду із зазначеним позовом, мотивуючи вимоги тим, що з вини відповідача в період з 19 березня 2003 року до 1 лютого 2009 року не сплачувалися аліменти на дочку ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_1. Уточнивши позовні вимоги, просила стягнути з відповідача заборгованість за аліментами з урахуванням індексу інфляції в сумі 5 943 грн. 91 коп. та неустойку за прострочення сплати аліментів у сумі 12 774 грн.

Рішенням Артемівського районного суду Луганської області від 17 липня 2009 року позов задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_3 1 235 грн. 76 коп. неустойки (пені) за прострочення сплати аліментів, що виникла в період з 1 січня 2004 року до 31 грудня 2008 року.

Рішенням апеляційного суду Луганської області від 20 жовтня 2009 року рішення районного суду скасовано, у задоволенні позову відмовлено.

У поданій до Верховного Суду України касаційній скарзі ОСОБА_3 просить скасувати судові рішення та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права й порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Судами встановлено, що за виконавчим листом від 29 квітня 2003 року № 2-2607 з відповідача на користь позивачки стягуються аліменти на неповнолітню дочку – ОСОБА_6, 2000 року народження (а.с. 11).

Відповідно до довідки Артемівського відділу державної виконавчої служби Луганського міського управління юстиції від 31 березня 2009 року заборгованість за аліментами станом на 1 квітня 2009 року складає 4 437 грн.

Задовольняючи частково позов ОСОБА_3 та стягуючи неустойку (пеню) за прострочення сплати аліментів за період з 1 січня 2004 року до 31 грудня 2008 року в розмірі 1 235 грн. 76 коп., суд першої інстанції виходив із факту заборгованості за аліментами за цей період та вини відповідача в її виникненні, який з 19 березня 2003 року до 1 лютого 2009 року не сплачував належним чином аліменти.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову в позові, апеляційний суд, посилаючись на ст. 74 Закону України "Про виконавче провадження", дійшов висновку, що в матеріалах справи відсутні докази того, що відповідач повідомлявся державним виконавцем про суму заборгованості та про строк її погашення, а копія виклику відповідача до виконавчої служби не посвідчена належним чином і не містить даних про таке повідомлення боржника.

Однак з висновком апеляційного суду не можна погодитись із таких підстав.

Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам рішення апеляційного суду не відповідає.

Так, відповідно до ч. 1 ст. 196 СК України при виникненні заборгованості з вини особи, яка зобов’язана сплачувати аліменти за рішенням суду, одержувач аліментів має право на стягнення неустойки (пені) у розмірі одного відсотка від суми несплачених аліментів за кожен день прострочення. Розмір неустойки може бути зменшений судом з урахуванням матеріального та сімейного стану платника аліментів.

Таким чином, виходячи зі змісту норм ст. 196 СК України суд відповідно до вимог ст. 214 ЦПК України повинен встановити факт заборгованості за аліментами й наявність чи відсутність вини особи, яка зобов’язана сплачувати аліменти за рішення суду, у її виникненні та залежно від цього вирішити питання про наявність чи відсутність у одержувача аліментів права на стягнення неустойки.

При цьому право одержувача аліментів на стягнення неустойки, передбачене ст. 196 СК України, не пов’язується з дотриманням норм ст. 74 Закону України "Про виконавче провадження", на яку посилався апеляційний суд як на підставу для відмови ОСОБА_3 у позові.

Ухвалюючи рішення, апеляційний суд у порушення норм ст. ст. 213, 214 ЦПК України не встановив фактів, які підлягають встановленню, та не врахував доводів позивачки про те, що постанову Жовтневого районного суду м. Луганська від 27 березня 2003 року про сплату аліментів ОСОБА_4 отримав, був обізнаний про свій обов’язок сплачувати аліменти, періодично сплачував аліменти протягом 2006-2007 років.

Зазначених обставин не заперечував відповідач не погоджуючись лише з розміром заборгованості (а.с. 22, 25).

Відповідно до п. 22 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про застосування судами окремих норм Сімейного кодексу України при розгляді справ щодо батьківства, материнства та стягнення аліментів" (v0003700-06) передбачена ст. 196 СК України відповідальність платника аліментів за прострочення їх сплати у виді неустойки (пені) настає лише за наявності вини цієї особи. На платника аліментів не можна покладати таку відповідальність, якщо заборгованість утворилася з незалежних від нього причин, зокрема, у зв'язку з несвоєчасною виплатою заробітної плати, затримкою або неправильним перерахуванням аліментів банками. В інших випадках стягується неустойка за весь час прострочення сплати аліментів.

Апеляційний суд на зазначене уваги не звернув, у зв’язку із чим рішення апеляційного суду підлягає скасуванню з передачею справи на новий розгляд до апеляційного суду.

Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України

Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково.

Рішення апеляційного суду Луганської області від 20 жовтня 2009 року скасувати, передати справу на новий розгляд до апеляційного суду Луганської області.