розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до закритого акціонерного сільськогосподарського товариства "Надія" про стягнення суми боргу,

У жовтні 2008 року позивачка, звернувшись до суду з указаним позовом, зазначала, що 2 грудня 2002 року позичила відповідачу 350 доларів США, 12 червня 2004 року позичила ще 12 600 грн. та 28 грудня 2005 року позичила 40 тис. грн., що підтверджується відповідними договорами.

З метою забезпечення повернення позики 28 грудня 2005 року між сторонами було укладено договір застави, відповідно до якого в заставу передано будівлю штучного запліднення № 1, будинок тваринництва МТФ № 1 та овочеву продукцію, всього на 54 400 грн. Граничний строк дії договорів позики та договору застави визначено до 1 травня 2007 року.

Оскільки у встановлений договором строк відповідач гроші не повернув, ОСОБА_3, уточнивши позовні вимоги, просила стягнути із закритого акціонерного сільськогосподарського товариства "Надія" (далі – ЗАСТ "Надія") 67 989 грн. 78 коп. заборгованості з урахуванням індексу інфляції, 46 639 грн. 23 коп. відсотків за користування грошовими коштами та 3% річних за прострочення виконання договорів позики в сумі 3 069 грн. 81 коп., всього 117 698 грн. 82 коп.

Рішенням Кіровоградського районного суду Кіровоградської області від 4 серпня 2009 року позов задоволено частково. Стягнуто із ЗАСТ "Надія" на користь ОСОБА_3 борг за договорами позики від 2 грудня 2002 року, від 12 червня 2004 року та від 28 грудня 2005 року в розмірі 114 343 грн. 86 коп., з яких: 44 402 грн. 50 коп. основного боргу, 21 777 грн. 80 коп. індексу інфляції, 45 212 грн. відсотків за користування грошима, 2 951 грн. 56 коп. – 3% річних від простроченої суми. У позові про стягнення відсотків за користування позикою та з урахуванням індексу інфляції за договором позики від 2 грудня 2002 року відмовлено. Вирішено питання розподілу судових витрат.

Рішенням апеляційного суду Кіровоградської області від 3 листопада 2009 року зазначене судове рішення змінено. Стягнуто із ЗАСТ "Надія" на користь ОСОБА_3 борг за договорами позики від 2 грудня 2002 року, від 12 червня 2004 року та від 28 грудня 2005 року в розмірі 69 131 грн. 86 коп., з яких: 44 402 грн. 50 коп. основного боргу, 21 777 грн. 80 коп. індексу інфляції, 2 951 грн. 56 коп. – 3% річних від простроченої суми та вирішено питання розподілу судових витрат.

У касаційній скарзі ЗАСТ "Надія" просить ухвалені у справі судові рішення скасувати, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права.

ОСОБА_3 у касаційній скарзі просить скасувати рішення апеляційного суду і залишити в силі рішення суду першої інстанції, також посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права.

Касаційна скарга підлягає ОСОБА_3 задоволенню, а касаційна скарга ЗАСТ "Надія" - відхиленню з таких підстав.

Апеляційний суд, ухвалюючи рішення, виходив із положень Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" (2664-14) (далі – Закон), яким передбачено, що до приведення законодавства у відповідність із цим Законом закони України та інші нормативно-правові акти застосовуються в частині, що не суперечить цьому Закону (2664-14) , якщо інше не передбачено цим Законом (п. 5 розділу VIII Прикінцевих положень).

Оскільки позика є фінансовою послугою, яка надається з метою отримання прибутку, різновидом якого є проценти, апеляційний суд відмовив у стягненні 45 212 грн. відсотків за користування грошима.

Проте з таким висновком апеляційного суду погодитися не можна.

З матеріалів справи вбачається, що 2 грудня 2002 року ОСОБА_3 позичила ЗАСТ "Надія" 350 доларів США, 12 червня 2004 року позичила ще 12 600 грн. та 28 грудня 2005 року позичила 40 тис. грн., що підтверджується відповідними договорами.

Згідно зі ст. 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов’язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Відповідно до ч. 1 ст. 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюється договором.

За договорами від 12 червня 2004 року та від 28 грудня 2005 року передбачено сплату 2 % на місяць за користування грошима (а.с. 9, 10).

Частиною 1 ст. 5 Закону встановлено, що фінансові послуги надаються фінансовими установами, а також, якщо це прямо передбачено законом, фізичними особами – суб'єктами підприємницької діяльності.

Надавати фінансові кредити за рахунок залучених коштів має

право на підставі відповідної ліцензії лише кредитна установа (ч. 3 ст. 5 Закону).

Пунктом 1 ч. 1 ст. 1 Закону передбачено, що фінансова установа – це юридична особа, яка відповідно до закону надає одну чи декілька фінансових послуг та яка внесена до відповідного реєстру у порядку, встановленому законом. До фінансових установ належать банки, кредитні спілки, ломбарди, лізингові компанії, довірчі товариства, страхові компанії, установи накопичувального пенсійного забезпечення, інвестиційні фонди і компанії та інші юридичні особи, виключним видом діяльності яких є надання фінансових послуг.

Пунктом 3 ч. 1 ст. 1 Закону передбачено, що фінансовий кредит – це кошти, які надаються у позику юридичній або фізичній особі на визначений строк та під процент.

Фінансова послуга – це операція з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за

рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, - і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів (п. 5 ч. 1 ст. 1 Закону).

Учасниками ринків фінансових послуг є юридичні особи та фізичні особи – суб'єкти підприємницької діяльності, які відповідно до закону мають право здійснювати діяльність з надання фінансових послуг на території України, та споживачі таких послуг (п. 7 ч. 1 ст. 1 Закону).

Згідно з пп. 3, 4 ч. 1 ст. 34 Закону уповноважений орган у межах своєї компетенції видає ліцензії для здійснення фінансовими установами: діяльності з надання фінансових кредитів за рахунок залучених коштів; діяльності з надання будь-яких фінансових послуг, що передбачають пряме або опосередковане залучення фінансових активів від фізичних осіб.

Частина 2 ст. 34 Закону передбачає, що здійснення діяльності, зазначеної у частині першій цієї статті, дозволяється тільки після отримання відповідної ліцензії.

Ухвалюючи рішення про відмову у стягненні процентів за користування кредитом, апеляційний суд не звернув уваги на те, що вказаний Закон (2664-14) встановлює, що право на здійснення операцій з надання фінансових послуг належить фінансовим установам, а також, якщо це прямо передбачено законом, фізичним особам – суб'єктам підприємницької діяльності; надавати фінансові кредити за рахунок залучених коштів має

право на підставі відповідної ліцензії лише кредитна установа, та помилково застосовував його до спірних правовідносин.

Що стосується касаційної скарги ЗАСТ "Надія", то суди, ухвалюючи рішення, дали правильну оцінку доказам, зібраним у справі щодо боргу товариства перед ОСОБА_3

Оскільки апеляційним судом неправильно застосовані норми матеріального права, що призвело до неправильного вирішення справи, рішення апеляційного суду підлягає скасуванню із залишенням в силі рішення суду першої інстанції.

Керуючись ст. 336 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України

Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити.

Касаційну скаргу закритого акціонерного сільськогосподарського товариства "Надія" відхилити.

Рішення апеляційного суду Кіровоградської області від 3 листопада 2009 року скасувати, рішення Кіровоградського районного суду Кіровоградської області від 4 серпня 2009 року – залишити в силі .