розглянувши в судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про стягнення боргу та відшкодування шкоди, за касаційною скаргою ОСОБА_3 на рішення апеляційного суду Львівської області від 5 жовтня 2009 року,

У червні 2008 року ОСОБА_3 звернувся до суду із зазначеним позовом, мотивуючи вимоги тим, що 29 березня 2006 року уклав із ОСОБА_4 договір позики на суму 50 тис. доларів США, про що останній написав розписку. Указував, що на його вимогу відповідач борг не повернув, у зв’язку із чим просив стягнути з відповідача 250 тис. грн. боргу за договором позики, 3 % річних у сумі 15 512 грн., 5 956 грн. індексу інфляції та 28 532 грн. моральної шкоди.

У судовому засіданні позивач уточнив та збільшив позовні вимоги й просив стягнути з відповідача 385 тис. грн. основного боргу, 12 742 грн. інфляційних витрат, 3% річних у сумі 34 488 грн., 148 648 грн. збитків і 200 тис. грн. моральної шкоди.

Рішенням Шевченківського районного суду м. Львова від 19 березня 2009 року позов задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_3 385 тис. грн., 12 742 грн. індексу інфляції, 3 % річних у сумі 34 488 грн., 148 648 грн. збитків та 5 тис. грн. моральної шкоди.

Рішенням апеляційного суду Львівської області від 5 жовтня 2009 року рішення районного суду в частині стягнення з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_3 боргу змінено. Стягнуто з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_3 400 грн. 50 коп. основного боргу. У решті позовних вимог ОСОБА_3 відмовлено.

У поданій до Верховного Суду України касаційній скарзі ОСОБА_3 просить скасувати рішення апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Задовольняючи позов ОСОБА_3 суд першої інстанції виходив із того, що між сторонами 23 березня 2006 року укладено договір позики, згідно з яким позивач передав ОСОБА_4 50 тис. доларів США, однак останній борг не повернув (а.с. 12, 136).

Змінюючи рішення суду першої інстанції апеляційний суд дійшов висновку про те, що позивач передав відповідачу лише 50 доларів США, про що написав розписку, а дописка – "п’ятдесят тисяч доларів США", яка написана відповідачем після дати та підпису в розписці, не може свідчити про те, що саме ця сума була предметом позики.

Однак із таким висновком апеляційного суду не можна погодитись, оскільки його суд дійшов із порушенням норм процесуального та матеріального права.

Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам рішення апеляційного суду не відповідає.

Так, ухвалюючи рішення та визнаючи факт передачі ОСОБА_4 50 доларів США, апеляційний суд у порушення вимог ст. ст. 212, 213, 316 ЦПК України не дав оцінки зібраним доказам у їх сукупності та залишив поза увагою пояснення ОСОБА_4 щодо обставин передачі ОСОБА_3 грошових коштів, їх розміру й обставин написання ним розписки про отримання цих коштів.

З матеріалів справи та заперечень ОСОБА_4 від 28 жовтня 2008 року, його пояснень у судовому засіданні вбачається, що розписка від 29 березня 2006 року про отримання від ОСОБА_3 саме 50 тис. доларів США на відкриття бізнесу написана ним особисто та що ним не заперечувався факт передачі ОСОБА_3 цих коштів, але заперечувався факт отримання саме ним цих грошей.

Згідно із ч. 3 ст. 10 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підстави своїх вимог або заперечень, надавши докази відповідно до вимог ст. ст. 57- 60 ЦПК України.

Обставини, визнані сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, не підлягають доказуванню (ч. 1 ст. 61 ЦПК України).

Відповідно до ч. 1 ст. 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (Позикодавець) передає у власність другій стороні (Позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.

Згідно із ч. 2 ст. 1046 ЦК України договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Позичальник має право оспорювати договір позики на тій підставі, що грошові кошти або речі насправді не були одержані ним від позикодавця або були одержані у меншій кількості, ніж встановлено договором.

Заперечуючи проти позову, ОСОБА_4 посилався на факт вчинення щодо нього шахрайства, на підтвердження якого заявляв клопотання про допит свідка ОСОБА_5, якому фактично були передані грошові кошти.

У порушення вимог ст. 316 ЦПК України апеляційний суд не навів у рішенні мотивів, з яких не взяв до уваги доводи ОСОБА_4 та не з’ясував результати розгляду його звернення із цього приводу до слідчих органів (а.с. 46).

Таким чином, апеляційний суд у порушення ст. ст. 212, 213 ЦПК України не дав належної оцінки доказам у їх сукупності, у тому числі поясненням відповідача.

За таких обставин рішення апеляційного суду підлягає скасуванню на підставі чч. 2, 3 ст. 338 ЦПК України.

Керуючись ст. 336, чч. 2. 3 ст. 338 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України

Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково.

Рішення апеляційного суду Львівської області від 5 жовтня 2009 року скасувати, передати справу на новий розгляд до апеляційного суду Львівської області.