розглянувши в судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про стягнення боргу за касаційною скаргою ОСОБА_3 на рішення апеляційного суду м. Києва від 24 грудня 2009 року,

У березні 2009 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_4 про стягнення на його користь заборгованої суми в розмірі 1 023 915 грн.

У жовтні 2009 року позивач уточнив позовні вимоги та просив стягнути з відповідачки на його користь 1 924 671 грн. 96 коп. боргу.

рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 28 жовтня 2009 року позов задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_3 борг з урахуванням індексу інфляції в сумі 1 487 762 грн. 30 коп., судовий збір у сумі 1 700 грн. та 30 грн., витрат на оплату інформаційно-технічного забезпечення розгляду справи.

рішенням апеляційного суду м. Києва від 24 грудня 2009 року рішення районного суду скасовано, у задоволенні позову відмовлено.

У поданій до Верховного Суду України касаційній скарзі ОСОБА_3 просить скасувати рішення апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Судами встановлено, що ОСОБА_4, ОСОБА_3 та ОСОБА_5 були учасниками товариства з обмеженою відповідальністю " ВКФ "Альбіна", а його директором – ОСОБА_4 Предмет діяльності зазначеного товариства – оптова та роздрібна торгівля лікарськими засобами (а.с. 46).

1 листопада 2003 року сторонами укладено угоду, якою передбачено факт сплати ОСОБА_3 за медичні тести 8 травня 2002 року – 14 тис. доларів США, 15 липня 2002 року – 26 тис. доларів США, 10 жовтня 2002 року – 31 020 доларів США та повернення йому ОСОБА_4 за оплачені ним медичні тести таких сум: 22 липня 2002 року – 20 800 доларів США, 5 листопада 2002 року – 2 265 доларів США, 2 грудня 2002 року – 3 тис. доларів США (а.с. 5).

Цією ж письмовою угодою сторонами встановлено процентну ставку за користування грішми в розмірі 3,5 % на місяць; суму процентної ставки за 2002 рік – 7 622 доларів США, за 2003 рік – 15 734 доларів США та визначено залишкову суму боргу в розмірі 44 955 доларів США, а всього станом на 1 листопада 2003 року 68 311 доларів США.

Задовольняючи позов ОСОБА_3 у частині стягнення з ОСОБА_6 основної суми боргу – 44 955 доларів США – у гривневому еквіваленті за курсом Національного банку України на час вирішення спору (359 640 грн.), суд першої інстанції обґрунтовано виходив із факту укладення сторонами договору позики, визнання ОСОБА_4 боргового зобов’язання, що підтверджується письмовою угодою від 1 листопада 2003 року, зобов’язання за якою відповідачкою не виконане.

Зазначений висновок суду першої інстанції ґрунтується на матеріалах справи й вимогах закону.

Відповідно до ст. 374 ЦК Української РСР, чинній на час укладення письмової угоди сторін, за договором позики одна сторона (позикодавець) передає другій стороні (позичальникові) у власність (в оперативне управління) гроші або речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошей або рівну кількість речей того ж роду і якості.

Договір позики вважається укладеним у момент передачі грошей або речей.

Аналізуючи зміст письмової угоди сторін від 1 листопада 2003 року, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те. що між сторонами склалися правовідносини з договору позики, за яким ОСОБА_4 не виконане зобов’язання про повернення боргу.

При цьому суд дав належну оцінку доводам відповідачки про те, що зазначена угода укладена юридичними особами з приводу виконання зобов’язань за контрактом, дійшовши правильного висновку про те, що ця угода укладена фізичними особами й не містить реквізитів, які б свідчили про її укладення юридичними особами.

Той факт, що сторони мали спільний бізнес у сфері оптової й роздрібної торгівлі лікарськими засобами, а ОСОБА_4 отримувала від ОСОБА_3 кошти саме для придбання медичних тестів, не впливає на юридичну природу правовідносин сторін як позичальника та боржника, оскільки з аналізу змісту угоди вбачається, що кошти, які визначені сторонами як борг, отримані особисто ОСОБА_4 від фізичної особи ОСОБА_3 на відплатній основі, із зобов’язанням їх повернути без зазначення строку виконання зобов’язання. Крім того, наявність між сторонами корпоративних правовідносин не перешкоджає укладенню між ними цивільно-правових угод, що регулюється нормами цивільного законодавства .

Відповідно до ст. 530 ЦК України, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Зобов'язання, строк (термін) виконання якого визначений вказівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події.

Якщо строк (термін) виконання боржником обов'язку не встановлений або визначений моментом пред'явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час. Боржник повинен виконати такий обов'язок у семиденний строк від дня пред'явлення вимоги, якщо обов'язок негайного виконання не випливає із договору або актів цивільного законодавства.

Судом установлено, що з вимогою про повернення боргу ОСОБА_3 звернувся до ОСОБА_4 у квітні 2007 року, а в березні 2009 року – з позовом до суду (а.с. 3, 106).

За таких обставин суд дійшов правильного висновку про дотримання позивачем строку звернення до суду.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову в задоволенні прозову в цій частині, апеляційний суд зазначених обставин і вимог закону не врахував і дійшов помилкового висновку, що угода сторін від 1 листопада 2003 року не може бути доказом укладення ними договору позики, у зв’язку із чим рішення апеляційного суду в цій частині підлягає скасуванню із залишенням у цій частині в силі рішення суду першої інстанції.

Не можна повністю погодитись із рішенням апеляційного суду й у частині відмови ОСОБА_3 у позові про стягнення 3.5 процентів за договором позики за період з 1 січня 2004 року до дня ухвалення судом рішення.

Так, апеляційний суд дійшов правильного висновку про те, що норми ст. ст. 170, 374 ЦК Української РСР не допускали встановлення процентів за грошовими зобов’язаннями фізичних осіб, а тому правильно відмовив у позові за період з моменту укладення сторонами договору до 1 січня 2004 року.

Разом з тим з моменту набрання чинності Цивільним кодексом України (435-15) (1 січня 2004 року) до правовідносин сторін, які виникли до набрання чинності Цивільним кодексом України (435-15) , але продовжують існувати і після набрання ним чинності, у силу положень ст. 4 Прикінцевих та перехідних положень застосовуються положення Цивільного кодексу України (435-15) , зокрема ч. 1 ст. 1048 ЦК України.

Відповідно до ч. 1 ст. 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України.

Оскільки договором сторін установлено розмір і порядок одержання процентів, рішення суду першої інстанції в частині стягнення процентів за договором за період з 1 січня 2004 року до 31 жовтня 2009 року є правильним, а відтак з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_3 підлягає стягненню: (44 955 доларів США х 3,5 %) х 70 місяців = 92 832 доларів США, що в еквіваленті на час вирішення судом спору складало 92 832 доларів США х 8 грн. = 742 656 грн. 64 коп.

За таких обставин рішення апеляційного суду в цій частині підлягає скасуванню, а рішення суду першої інстанції – зміні.

Таким чином, з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_3 підлягають стягненню сума боргу – 359 640 грн. та проценти за договором в розмірі 742 656 грн. 64 коп. за період з 1 січня 2004 року до 31 жовтня 2009 року, а всього 1 102 296 грн. 64 коп.

Керуючись ст. ст. 336, 341 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України

Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково.

рішення апеляційного суду м. Києва від 24 грудня 2009 року в частині відмови ОСОБА_3 в задоволенні позову до ОСОБА_4 про стягнення основної суми боргу та процентів за договором позики за період з 1 січня 2004 року до 31 жовтня 2009 року скасувати.

рішення Дарницького районного суду м. Києва від 28 жовтня 2009 року в цій частині змінити: стягнути з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_3 борг у розмірі 359 640 (триста п’ятдесят дев’ять тисяч шістсот сорок) грн. та проценти за договором позики в розмірі 742 656 (сімсот сорок дві тисячі шістсот п’ятдесят шість) грн. 64 коп., а всього 1 102 296 (один мільйон сто дві тисячі двісті дев’яносто шість) грн. 64 коп., а також 1 700 грн. судового збору та 120 грн. витрат на оплату інформаційно-технічного забезпечення розгляду справи.