розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до Макарівської районної державної адміністрації у Київській області, управління земельних ресурсів у Макарівському районі Київської області, ОСОБА_4, третя особа – Мотижинська сільська рада Макарівського району Київської області, про визнання розпорядження та договору оренди земельної ділянки недійсними, зобов’язання вчинити певні дії; за зустрічним позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_3, треті особи: Макарівська районна державна адміністрація у Київській області, управління земельних ресурсів у Макарівському районі Київської області, Мотижинська сільська рада Макарівського району Київської області, про визнання розпорядження та державного акта на право приватної власності на землю недійсними, усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою за касаційними скаргами ОСОБА_3 та ОСОБА_5 на рішення Макарівського районного суду Київської області від 4 вересня 2009 року та ухвалу апеляційного суду Київської області від 3 грудня 2009 року,

У серпні 2008 року ОСОБА_3 звернулася до суду з указаним позовом, посилаючись на те, що з 2003 року на підставі розпорядження органу влади є власником двох земельних ділянок у межах Мотижинської сільської ради Макарівського району Київської області відповідно 0,25 га та 1,174 га, що підтверджується державним актом на право приватної власності на землю від 30 грудня 2003 року, проте їй відмовляють у присвоєнні кадастрових номерів для земельних ділянок через те, що вони накладаються на земельну ділянку площею 4,9957 га, яка на підставі розпорядження Макарівської районної державної адміністрації від 19 квітня 2006 року належить ОСОБА_4 Також просила визнати недійсним договір оренди водного об’єкта та земель водного фонду від 3 квітня 2007 року, переданих ОСОБА_4

Не визнавши позов, ОСОБА_4 у квітні 2009 року пред’явив указаний вище зустрічний позов, посилаючись на те, що згідно з договором отримав в оренду на 49 років водний об’єкт і землі водного фонду площею 4,9957 га. Під час оформлення та виготовлення проекту землеустрою й підготовчих документів інших об’єктів господарювання на прилеглій до його об’єкта території не було. Тому просив визнати недійсним державний акт на право приватної власності на землю, виданий ОСОБА_3, оскільки межі її земельної ділянки накладаються на його об’єкт, який є незамкненим водним об’єктом, а у власність можуть передаватись лише замкнені природні водойми.

Рішенням Макарівського районного суду Київської області від 4 вересня 2009 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Київської області від 3 грудня 2009 року, у задоволенні позову ОСОБА_3 відмовлено. Зустрічний позов ОСОБА_4 задоволено.

У касаційних скаргах із посиланням на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права ставиться питання про скасування судових рішень і ОСОБА_3 в особі представника просить задовольнити первісний позов та відмовити в зустрічному позові, а ОСОБА_5 просить направити справу на новий судовий розгляд.

Касаційні скарги підлягають частковому задоволенню з таких підстав.

Відповідно до вимог ст. 324 ЦПК України підставами для касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відмовляючи в задоволенні первісного позову та задовольняючи зустрічний позов, суд першої інстанції виходив із того, що в силу ч. 2 ст. 59 ЗК України громадянам у власність можуть передаватись лише замкнені природні водойми, а на земельній ділянці, яку орендує ОСОБА_4, є незамкнений водний об’єкт.

З таким висновком суду погодився й суд апеляційної інстанції.

Проте до таких висновків суд апеляційної інстанції дійшов із порушенням вимог процесуального закону.

Відповідно до положень ст. ст. 303, 304 ЦПК України під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції. Справа розглядається в апеляційному суді за правилами, встановленому для розгляду справи судом першої інстанції, з винятками і доповненнями, встановленими законом.

Зміст ухвали суду апеляційної інстанції передбачено в ст. 315 ЦПК України, в якій, зокрема, зазначаються: узагальнені доводи та заперечення осіб, які беруть участь у справі; встановлені судом першої інстанції обставини; мотиви, з яких апеляційний суд виходив при постановленні ухвали, і положення закону, яким він керувався; у разі відхилення апеляційної скарги зазначаються мотиви її відхилення.

Таким чином, у судовому рішенні апеляційний суд зобов’язаний дати відповіді на всі доводи апеляційної скарги, оскільки інакше буде порушено вимоги ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо справедливого судового розгляду в такому його елементі як мотивування судового рішення судом, який має право на дослідження нових доказів і переоцінку доказів.

Разом із тим на порушення зазначених положень закону та міжнародно-правових актів, які є частиною національного законодавства, апеляційний суд, відхиляючи апеляційну скаргу, обмежився лише зазначенням узагальнюючих фраз про те, що рішення судом ухвалено відповідно до вимог закону і підстав для його скасування немає. Проте суд узагалі не перевірив як доводів апеляційної скарги, так і законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції, не навів ніяких мотивів ухваленого ним судового рішення та обставин, які б спростовували доводи скарги, які мотивовані значним порушенням судом норм як матеріального, так і процесуального права.

За таких обставин ухвала апеляційного суду не може вважатися законною й обґрунтованою та в силу ч. 2 ст. 338 ЦПК України підлягає скасуванню, а справа – направленню на новий розгляд до апеляційного суду.