Колегія суддів Судової палати у цивільних справах

Верховного Суду України в складі:

головуючого Григор‘євої Л.І.,

суддів: Барсукової В.М., Гуменюка В.І.,

Балюка М.І., Данчука В.Г., -

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до відкритого акціонерного товариства "Павлоградвугілля" про відшкодування моральної шкоди,

У березні 2009 року позивач, звернувшись до суду з указаним позовом, зазначав, що з 30 червня 1980 року до 9 лютого 2000 року працював підземним гірником шахти ім. М.І. Сташкова ДХК "Павлоградвугілля" та звільнився у зв’язку з виявленням невідповідності виконуваній роботі внаслідок стану здоров‘я, що перешкоджає продовженню даної роботи (п. 2 ч. 1 ст. 40 КЗпП України).

14 березня 1996 року під час виконання трудових обов’язків він отримав виробничу травму, про що було складено акт № 30 від 14 березня 1996 року.

Відповідно до висновку ВТЕК від 28 лютого 1997 року йому було встановлено 25% втрати професійної працездатності, актом ВТЕК від 12 травня 1999 року підтверджено втрату працездатності, а 9 лютого 2000 року встановлено третю групу інвалідності та втрату працездатності в розмірі 30%.

Посилаючись на те, що ушкодженням здоров‘я йому завдано моральної шкоди, ОСОБА_3 просив стягнути на її відшкодування 150 тис. грн.

Рішенням Петропавлівського районного суду Дніпропетровської області від 29 квітня 2009 року позов задоволено частково. Стягнуто з відкритого акціонерного товариства "Павлоградвугілля" (далі – ВАТ "Павлоградвугілля") на користь ОСОБА_3 5 тис. грн. на відшкодування моральної шкоди. У решті позову відмовлено. Вирішено питання розподілу судових витрат.

Рішенням апеляційного суду Дніпропетровської області від 15 липня 2009 року зазначене судове рішення скасовано. Ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову відмовлено.

У касаційній скарзі ОСОБА_3 просить ухвалені у справі судові рішення скасувати, посилаючись на порушення судами норм матеріального й процесуального права, та ухвалити нове рішення про задоволення позову в повному обсязі.

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Районний суд, стягуючи з ВАТ "Павлоградвугілля" на користь ОСОБА_3 5 тис. грн. на відшкодування моральної шкоди, виходив із положень ст. 237-1 КЗпП України щодо порушення відповідачем законних прав позивача, що призвело до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв’язків, що вимагає від нього додаткових зусиль для організації свого життя.

Апеляційний суд, скасовуючи рішення та відмовляючи в позові, посилався на те, що на момент виникнення спірних правовідносин ст. 237-1 КЗпП України не діяла, а тому підстав для відшкодування моральної шкоди немає. У позивача виникло право на звернення до суду з позовом про відшкодування моральної шкоди з часу, коли вперше йому було встановлено втрату професійної працездатності. На той час спірні правовідносини регулювалися ст. ст. 440, 456 ЦК УРСР, Законом України "Про охорону праці" (2694-12) , Правилами відшкодування власником підприємства, установи і організації або уповноваженим ним органом шкоди, заподіяної працівникові ушкодженням здоров‘я, пов’язаним з виконанням ним трудових обов’язків, затвердженими постановою Кабінету Міністрів України від 23 червня 1993 року № 492.

Судом установлено, що ОСОБА_3 з 30 червня 1980 року до 9 лютого 2000 року працював підземним гірником шахти ім. М.І. Сташкова ДХК "Павлоградвугілля" та звільнився у зв’язку з виявленням невідповідності виконуваній роботі внаслідок стану здоров‘я, що перешкоджає продовженню даної роботи (п. 2 ч. 1 ст. 40 КЗпП України).

14 березня 1996 року під час виконання трудових обов’язків він отримав виробничу травму, про що було складено акт № 30 від 14 березня 1996 року.

Висновком ВТЕК від 28 лютого 1997 року йому встановлено 25% втрати професійної працездатності, актом ВТЕК від 12 травня 1999 року підтверджено втрату працездатності, а 9 лютого 2000 року встановлено третю групу інвалідності та втрату працездатності в розмірі 30%.

Апеляційний суд дійшов правильного висновку про те, що на час встановлення ОСОБА_3 втрати професійної працездатності (1997 рік) спірні правовідносини регулювалися ст. ст. 440, 456 ЦК УРСР, Законом України "Про охорону праці" (2694-12) , Правилами відшкодування власником підприємства, установи і організації або уповноваженим ним органом шкоди, заподіяної працівникові ушкодженням здоров‘я, пов’язаним з виконанням ним трудових обов’язків, затвердженими постановою Кабінету Міністрів України від 23 червня 1993 року № 492, і положення ст. ст. 23, 1167, 1168 ЦК України, ст. 237-1 КЗпП України, на які посилався районний суд, застосовуватися не можуть.

Однак апеляційний суд, відмовляючи в позові з урахуванням неправильного застосування норм матеріального права, не вказав, чому не застосовано закон, який поширюється на спірні правовідносини, - не з‘ясував причини пропущення строку позовної давності.

Оскільки апеляційний суд не виконав вимог ст. ст. 304, 307 ЦПК України, зазначене є підставою для скасування рішення апеляційного суду та передачі справи на новий апеляційний розгляд.

Керуючись ст. 336 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України

Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково.

Рішення апеляційного суду Дніпропетровської області від 15 липня 2009 року скасувати, справу передати на новий апеляційний розгляд.

Ухвала оскарженню не підлягає.