Колегія суддів Судової палати у цивільних справах

Верховного Суду України в складі:

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_7, третя особа – Друга миргородська державна нотаріальна контора, про визнання договору дарування недійсним,

У жовтні 2007 року ОСОБА_6 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_7 про визнання договору дарування недійсним.

Зазначала, що їй на праві власності належала квартира АДРЕСА_1.

У зв`язку з похилим віком та станом здоров`я вона домовилась із відповідачкою про передачу їй у власність зазначеної квартири за умови, що залишиться мешкати в ній та що ОСОБА_7 надаватиме їй допомогу й здійснюватиме за нею догляд.

14 грудня 2004 року між нею та ОСОБА_7 було укладено договір дарування квартири АДРЕСА_1.

Посилаючись на те, що, укладаючи договір дарування, вона помилилася щодо природи правочину, оскільки мала на меті укладення договору довічного утримання та, крім того, вона є людиною похилого віку, у момент укладення договору дарування не розуміла значення своїх дій і не могла керувати ними, просила визнати зазначений договір дарування недійсним.

Рішенням Миргородського міськрайонного суду Полтавської області від 10 листопада 2008 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Полтавської області від 13 січня 2009 року, у задоволенні позовних вимог ОСОБА_6 відмовлено.

У касаційній скарзі ОСОБА_6 просить скасувати ухвалені у справі судові рішення й ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права й порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Відмовляючи в задоволенні заявлених вимог, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й апеляційний суд, виходив із того, що ОСОБА_6 не надала доказів того, що вона в момент укладення правочину помилилась щодо його природи, та, крім того, висновком амбулаторної судово-психіатричної експертизи від 27 серпня 2008 року не встановлено, що ОСОБА_6 на час укладення договору дарування не могла розуміти значення своїх дій і керувати ними.

Проте повністю погодитись із такими висновками суду не можна.

Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; 5) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; 6) як розподілити між сторонами судові витрати; 7) чи є підстави допустити негайне виконання судового рішення; 8) чи є підстави для скасування заходів забезпечення позову.

Ухвалені у справі судові рішення зазначеним вимогам закону не відповідають.

Відповідно до ст. 229 ЦК України, якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним.

Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом.

Судом установлено, що 14 грудня 2004 року ОСОБА_6 за договором дарування провела відчуження належної їй на праві приватної власності квартири АДРЕСА_1 на користь ОСОБА_7

ОСОБА_6 є людиною похилого віку, перенесла черепно-мозкові травми.

Відповідно до ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом.

Статтею 744 ЦК України передбачено, що за договором довічного утримання (догляду) одна сторона (відчужувач) передає другій стороні (набувачеві) у власність житловий будинок, квартиру або їх частину, інше нерухоме майно, яке має значну цінність, взамін чого набувач зобов`язується забезпечувати відчужувача утриманням та (або) доглядом довічно.

Обґрунтовуючи заявлені позовні вимоги, позивачка, крім іншого, посилалась на те, що вона є людиною похилого віку, перенесла три черепно-мозкові травми, укладаючи договір дарування, вона помилилася щодо природи правочину, оскільки мала на меті укладення договору довічного утримання й домовлялася з ОСОБА_7 про передачу їй у власність належної їй квартири за умови, що буде мешкати в ній і що відповідачка надаватиме їй допомогу та здійснюватиме за нею догляд.

Суд на порушення вимог ст. ст. 214, 215 ЦПК України на вищезазначені положення закону уваги не звернув, доводів позивачки належним чином не перевірив, підстав позову не уточнив, у достатньому обсязі не визначився з характером спірних правовідносин і зосередився лише на тому, що під час підписання договору дарування квартири ОСОБА_6 могла правильно розуміти характер і наслідки вчинюваних нею дій.

Апеляційний суд у порушення вимог ст. ст. 303, 315 ЦПК України в достатній мірі не перевірив доводів апеляційної скарги, в ухвалі не зазначив конкретних обставин та фактів, що спростовують такі доводи, і залишив рішення суду першої інстанції без змін.

За таких обставин ухвалені у справі судові рішення підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції з підстав, передбачених ч. 2 ст. 338 ЦПК України.

Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України

Касаційну скаргу ОСОБА_6 задовольнити частково.

Рішення Миргородського міськрайонного суду Полтавської області від 10 листопада 2008 року та ухвалу апеляційного суду Полтавської області від 13 січня 2009 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала оскарженню не підлягає.