Колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного

Суду України в складі:

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_7 про встановлення факту володіння житловим будинком і визнання права власності та за зустрічним позовом ОСОБА_7 й ОСОБА_8 до ОСОБА_6 про визнання права власності на частину житлового будинку, за касаційною скаргою ОСОБА_7 на рішення Ленінського районного суду м. Донецька від 17 квітня 2008 року та ухвалу Апеляційного суду Донецької області від 12 вересня 2008 року,

У грудні 2007 року ОСОБА_6 звернулася до суду з названим позовом.

Зазначала, що земельна АДРЕСА_1 на підставі рішення Сталіно-Заводської районної ради м. Сталіно (м. Донецьк) від 25 жовтня 1948 року була виділена ОСОБА_9 (матері її чоловіка, ОСОБА_10.) для будівництва житлового будинку.

У 1950 році на цій земельній ділянці було побудовано будинок під літерами "А-1" і "А1-1", який 12 липня 1988 року був зареєстрований у бюро технічної інвентаризації (далі – БТІ).

21 вересня 1974 року вона одружилася з ОСОБА_10 і з часу реєстрації шлюбу стала мешкати в цьому будинку.

Після укладення шлюбу з дозволу користувача земельної ділянки, ОСОБА_9, вона з чоловіком почали будувати окремий будинок для своєї сім'ї, будівництво якого закінчили в 1976 році. У цьому ж році їхній будинок житловою площею 43, 5 кв. м і загальною площею 129,3 кв. м був проінвентаризований БТІ і внесений до технічного паспорта під літерою "Б-1" як самовільно зведений.

У подальшому вони провели до будинку газ, електрику, воду, проводили поточний ремонт, а також окремо оплачували комунальні послуги.

Проте за життя ОСОБА_9 їхній будинок до експлуатації прийнятий не був. 22 червня 1995 року ОСОБА_9 склала заповіт на ім’я відповідачки, яким заповіла останній будинок під літерами "А-1" і "А1-1".

Після смерті ОСОБА_9, що настала ІНФОРМАЦІЯ_2, її чоловік на спадщину матері не претендував, а відповідачка не претендувала на їхній будинок.

28 жовтня 2005 року ОСОБА_7 одержала свідоцтво про право на спадщину за заповітом на житловий будинок під літерами "А-1" і "А1-1".

ІНФОРМАЦІЯ_1 її чоловік, ОСОБА_10, помер. Після його смерті відкрилася спадщина, яку вона прийняла, оскільки постійно проживала разом зі спадкодавцем, проте оформити спадщину в нотаріальній конторі не має змоги, бо житловий будинок є самочинною будівлею й побудований на ділянці, яка була відведена ОСОБА_9

Оскільки ? частка будинку під літерою "Б-1" належить їй як пережившому подружжю, а друга половина будинку – як спадкоємцю за законом, ОСОБА_6 просила суд встановити факт володіння будинком під літерою "Б-1" з прибудовами "б" і "б-1" АДРЕСА_1 за ОСОБА_10, визнати за нею право власності на ? частку цього житлового будинку як на частку в спільній сумісній власності подружжя та на ? частку - у порядку спадкування за законом після смерті чоловіка.

ОСОБА_7 і ОСОБА_8 позов не визнали та в лютому 2008 року пред’явили зустрічний позов про визнання права власності на частину житлового будинку.

Зазначали, що, крім ОСОБА_6, спадкоємцем після смерті ОСОБА_10 є їхній син, ОСОБА_8

Будівництво спірного будинку розпочалося в 1972 році за кошти ОСОБА_10 і ОСОБА_7 зі згоди їхньої матері й закінчено в 1974 році до одруження ОСОБА_10 з ОСОБА_6 У 1976 році будинок був зафіксований БТІ в технічному паспорті під літерою "Б-1" як самовільно зведений.

Після одруження ОСОБА_10 вселився з дружиною до побудованого нового будинку, до якого в подальшому подружжя провело газ і воду.

Оскільки ОСОБА_6 під час шлюбу з ОСОБА_10 лише покращили якість спірного будинку, в цьому будинку від народження мешкає син ОСОБА_6 і покійного ОСОБА_10, позивачі просили суд визнати за ОСОБА_7 право власності на ? частку житлового будинку під літерою "Б-1", а за ОСОБА_8 право власності на 1/4 частку житлового будинку в порядку спадкування за законом після смерті його батька.

Рішенням Ленінського районного суду м. Донецька від 17 квітня 2008 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Донецької області від 12 вересня 2008 року, первісний і зустрічний позови задоволено частково: встановлено факт володіння ОСОБА_10 на праві приватної власності житловим АДРЕСА_1 під літерою "Б-1" з прибудовами під літерами "б" і "б-1"; визнано за ОСОБА_6 право власності на ? частки, а за ОСОБА_8 право власності на ? частку цього будинку, а в решті вимог позовів відмовлено.

В обґрунтування касаційної скарги ОСОБА_7 посилається на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, в зв’язку з чим ставить питання про скасування судових рішень і ухвалення нового рішення по суті справи.

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Частково задовольняючи первісний і зустрічний позови, місцевий суд, з висновками якого погодився й суд апеляційної інстанції, виходив із того, що спірний самочинно зведений будинок було збудовано ОСОБА_10 і ОСОБА_6 під час їхнього шлюбу з дозволу ОСОБА_9, тому є їхньою спільною сумісною власністю; ОСОБА_7 не довела своєї участі в будівництві спірного будинку; після смерті ОСОБА_10 його частку в цьому будинку успадкували його дружина, ОСОБА_6, і син, ОСОБА_8

Проте повністю погодитися з такими висновками судів не можна.

Відповідно до чч. 1 і 2 ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Згідно з вимогами ст. 214 цього Кодексу під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Під час вирішення справи суди виходили з того, рішенням Сталіно-Заводської районної ради м. Сталіно від 25 жовтня 1948 року ОСОБА_9 було виділено земельну ділянку для будівництва житлового будинку в АДРЕСА_1 який був побудований у 1950 році, а 12 липня 1988 року зареєстрований у БТІ.

Зі згоди ОСОБА_9, матері ОСОБА_10, у період з 1974 року до 1976 року ОСОБА_10 і ОСОБА_6, перебуваючи в зареєстрованому шлюбі, побудували житловий будинок під літерою " Б-1 ", який до теперішнього часу не введено в експлуатацію.

ОСОБА_9 померла ІНФОРМАЦІЯ_2, а ІНФОРМАЦІЯ_1 помер ОСОБА_10

Після смерті ОСОБА_9 ОСОБА_7 отримала свідоцтво про право на спадщину за заповітом на житловий будинок під літерами " А-1 " і " А1-1 " з прибудовами по АДРЕСА_1

Таким чином, місцевий суд, установивши, що предметом спору є самочинно побудований будинок, зведений на земельній ділянці, яка не виділялася для його будівництва, у порушення вимог ст.ст. 213 і 214 ПК України не вирішив питання, чи може цей будинок бути самостійним об’єктом права власності, а відповідно й предметом поділу між спадкоємцями в судовому порядку.

Крім того, за загальним правилом, якщо спадкодавцем було здійснено самочинне будівництво (ч. 1 ст. 376 ЦК України), до спадкоємців переходить право власності на будівельні матеріали, обладнання тощо, які були використані в процесі цього будівництва (п. 7 постанови Пленуму Верховного Суду України від 30 травня 2008 року № 7 "Про судову практику у справах про спадкування" (v0007700-08) ).

За таких обставин місцевий суд неповністю визначився з характером спірних правовідносин і правовими нормами, що підлягали застосуванню, не вирішив питання, які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин, які правові норми підлягають застосуванню до цих правовідносин, і дійшов передчасного висновку про наявність правових підстав для часткового задоволення первісного та зустрічного позовів.

Апеляційний суд у порушення вимог ст. 303 ЦПК України на зазначені обставини уваги не звернув і належним чином не перевірив доводів апеляційної скарги.

Таким чином, ухвалені у справі судові рішення не можна визнати законними й обґрунтованими, тому вони підлягають скасуванню з підстав, передбачених ч. 2 ст. 338 ЦПК України, з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись ст.ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України

Касаційну скаргу ОСОБА_7 задовольнити частково.

Рішення Ленінського районного суду м. Донецька від 17 квітня 2008 року та ухвалу Апеляційного суду Донецької області від 12 вересня 2008 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала оскарженню не підлягає.