розглянувши в судовому засіданні справу за позовом державного підприємства "Державний проектно-конструкторський інститут збагачувального устаткування" (далі – ДП "Державний проектно-конструкторський інститут збагачувального устаткування") до Бабушкінського відділу державної виконавчої служби Дніпропетровського міського управління юстиції, ОСОБА_3, треті особи: Міністерство промислової політики України, товариство з обмеженою відповідальністю "Мультсервіс", про визнання правочину недійсним і визнання права власності за касаційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 25 лютого 2009 року та ухвалу апеляційного суду Дніпропетровської області від 4 серпня 2009 року,

У червні 2008 року ДП "Державний проектно-конструкторський інститут збагачувального устаткування" звернулося до суду з вищезазначеним позовом, посилаючись на те, що 13 липня 2006 року під час примусового виконання зведеного виконавчого провадження № В-5-88-06 про стягнення заборгованості з підприємства на користь дочірнього підприємства "Нексус-виробнича компанія", ОСОБА_4, ОСОБА_5 на загальну суму 90 617 грн. 36 коп. старшим державним виконавцем Бабушкінського ВДВС Дніпропетровського міського управління юстиції Пасовою О.О. було видано акт про проведення прилюдних торгів з реалізації арештованого майна. Переможцем указаних торгів стала ОСОБА_3, яка 20 липня 2006 року отримала свідоцтво про придбання приміщення з прилюдних торгів (аукціону), посвідчене приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Якуб O.A. Унаслідок зазначених дій ОСОБА_3 стала власником нежитлового приміщення – лабораторії з прибудовою літ. "И-1" – загальною площею 167,5 кв.м, загальна площа забудови 182,23 кв.м, що знаходиться на АДРЕСА_1 у м. Дніпропетровську. Вважаючи, що вказані прилюдні торги було проведено з порушенням Закону України "Про виконавче провадження" (606-14) та Закону України "Про введення мораторію на примусову реалізацію майна" (2864-14) , позивач просив визнати прилюдні торги недійсними та сторони повернути до стану, що існував до видання акта старшого державного виконавця Бабушкінського ВДВС Дніпропетровського міського управління юстиції від 13 липня 2006 року, і визнати за підприємством право власності на спірне майно.

Рішенням Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 25 лютого 2009 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Дніпропетровської області від 4 серпня 2009 року, позовні вимоги ДП "Державний проектно-конструкторський інститут збагачувального устаткування" задоволено.

У касаційній скарзі ОСОБА_3 ставиться питання про скасування судових рішень із підстав неправильного застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню.

Відповідно до ст. ст. 213, 214 ЦПК України рішення повинно бути законним і обґрунтованим та відповідати на питання: чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Оскаржувані у справі судові рішення ухвалено з порушенням цих норм.

Задовольняючи позов ДП "Державний проектно-конструкторський інститут збагачувального устаткування", суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, дійшов висновку, що реалізоване нежитлове приміщення підпадало під дію мораторію, передбачену ст. ст. 1, 2 Закону України "Про введення мораторію на примусову реалізацію майна", яке забезпечувало ведення виробничої діяльності підприємства, і що це є підставою для визнання угоди недійсною відповідно до ч. 1 ст. 203, ч. 1 ст. 215 ЦК України.

Такий висновок суду всупереч ст. ст. 213, 214 ЦПК України є таким, що свідчить про неповне з’ясування судами вимог щодо повного з’ясування обставин справи та не обґрунтування рішення суду належними доказами.

Відповідно до ст. 1 Закону Україну "Про введення мораторію на примусову реалізацію майна" з метою забезпечення економічної безпеки держави, недопущення руйнування цілісних майнових комплексів державних підприємств, захисту інтересів держави під час реалізації майна господарських товариств, у статутних фондах яких частка держави становить не менше 25 %, встановлено мораторій на застосування примусової реалізації майна.

Згідно зі ст. 2 цього Закону мораторій вводиться на відчуження об’єктів нерухомого майна та інших основних засобів виробництва, що забезпечують ведення виробничої діяльності цими підприємствами.

Пунктом 3.3 Рішення Конституційного Суду України у справі № 1-11/2003 від 10 червня 2003 року (v011p710-03) мораторій не поширюється на відчуження рухомого майна та іншого майна підприємств, що не забезпечує ведення їх виробничої діяльності, а також на продаж об’єктів нерухомого майна та інших засобів виробництва, що забезпечують виробничу діяльність підприємства-боржника у процедурі його санації.

Суд не врахував наведених положень і доводів відповідачів про те, що на реалізацію спірного майна не поширювалася дія мораторію, оскільки приміщення лабораторії не було таким, яке забезпечувало ведення виробничої діяльності підприємства.

Судами залишено поза увагою та оцінкою надані відповідачами докази (т. 1 а.с. 22, 141, 149) про те, що приміщення визнано непридатним для експлуатації та керівник підприємства Єгурнов О.І., Міністерство промислової політики України визначили його таким, що підлягає реалізації на виконання судових рішень, у силу того, що воно не входить до цілісного майнового комплексу як таке, що знаходиться в аварійному стані та не використовується в виробничій діяльності, і те, що звернуто стягнення на лабораторію проведено після перевірки наявності іншого майна, яке могло бути реалізоване.

За таких обставин судові рішення не можна визнати законними й обґрунтованими, а тому вони як постановлені з порушенням норм матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи, відповідно до вимог ч. 2 ст. 338 ЦПК України підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.