розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням,

У жовтні 2006 року ОСОБА_3 звернувся до суду із зазначеним позовом, мотивуючи свої вимоги тим, що відповідач, який є його зведеним братом, був зареєстрований у АДРЕСА_1 з 14 лютого 1992 року. Оскільки з 2001 року відповідач не мешкає у спірній квартирі, а лише залишається зареєстрованим у ній, просив задовольнити його позов.

Рішенням Київського районного суду м. Сімферополя від 22 жовтня 2008 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Автономної Республіки Крим від 11 лютого 2009 року, позов задоволено. Визнано ОСОБА_4 таким, що втратив право користування жилим приміщенням в квартирі АДРЕСА_1. Вирішено питання стосовно судових витрат.

У касаційній скарзі ОСОБА_4 просить скасувати ухвалені у справі судові рішення, посилаючись на порушення судами норм процесуального права й неправильне застосування норм матеріального права, та ухвалити нове рішення, яким відмовити в задоволенні позовних вимог.

Колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

Згідно зі ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Відповідно до положень ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема, питання: чи мали місце обставини, якими обґрунтовуються вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються.

Задовольняючи позов, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, посилався на те, що відповідач із 2001 року до серпня 2005 року без поважних причин не мешкав у спірній квартирі, що є підставою для визнання його особою, що втратила право користування спірним жилим приміщенням, на підставі ст. 71 ЖК України.

Проте з таким висновком суду погодитись не можна.

Суд може визнати особу такою, що втратила право користування жилим приміщенням, лише з однієї вказаної позивачем підстави, передбаченої ст. 71 або ст. 107 ЖК України. Змінити підставу позову суд має право тільки за згодою позивача.

Виходячи з положень ст. 71 ЖК України та роз’яснень, що містяться в

пп. 10 і 11 постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 квітня 1985 року № 2 "Про деякі питання, що виникають в практиці застосування судами Житлового кодексу України" (v0002700-85) , право користування жилим приміщенням при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім’ї зберігається протягом шести місяців або інших строків, передбачених цією статтею. В разі відсутності цих осіб понад встановлені строки з поважних причин (перебування у відрядженні, внаслідок неправомірної поведінки інших членів сім’ї тощо) цей строк може бути продовжений судом.

Згідно з п. 7 ст. 71 ЖК України жиле приміщення зберігається за тимчасово відсутнім наймачем або членом його сім'ї понад шість місяців також у випадку взяття під варту або засудження до арешту, обмеження волі, позбавлення волі на певний строк чи довічне позбавлення волі – протягом усього часу перебування під вартою або відбування покарання.

Судом установлено, що ОСОБА_3 і ОСОБА_4 зареєстровані в спірній квартирі з 6 червня 1996 року та з 14 лютого 1992 року відповідно, наймачем якої була ОСОБА_5, яка померла в 1999 році. У травні 2001 року відносно ОСОБА_4 було порушено кримінальну справу, постановою слідчого останній був оголошений у розшук. У серпні 2005 року ОСОБА_4 було затримано, слідство поновлено, йому був обраний запобіжний захід – підписка про невиїзд, а з грудня 2005 року він був засуджений і до часу звернення з позовом до суду перебував у місцях позбавлення волі.

Суд на зазначені обставини та положення закону належної уваги не звернув і, установивши, що ОСОБА_4 понад чотири роки не мешкав у спірній квартирі, не взяв до уваги пояснення останнього про те, що в спірній квартирі він не мешкав у зв’язку із засудженням та перебуванням у місцях позбавлення волі, указавши, що він був засуджений лише в грудні 2005 року. При цьому суд не з’ясував, що з часу арешту і позбавлення волі за відповідачем зберігається право на житло, до його засудження питання про визнання його таким, що втратив право користування жилим приміщенням не ставив, позов було заявлено майже через рік після затримання ОСОБА_4

Крім того, суд не взяв до уваги й належним чином не перевірив доводів відповідача про те, що він тимчасово не мешкав у квартирі у зв’язку з роботою в іншому місті, а пізніше – у зв’язку з відсутністю вільного доступу до квартири та ключів; добровільно спірну квартиру не залишав.

Суд апеляційної інстанції на зазначене належної уваги не звернув, не перевірив усіх доводів апеляційної скарги, у зв’язку з чим ухвалені судові рішення визнати законними та обґрунтованими не можна, тому вони підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись ст. 336 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України,

Касаційну скаргу ОСОБА_4 задовольнити.

Рішення Київського районного суду м. Сімферополя від 22 жовтня 2008 року та ухвалу апеляційного суду Автономної Республіки Крим від 11 лютого 2009 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.