Колегія суддів Судової палати у цивільних справах

Верховного Суду України в складі:

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_7 про визнання права власності на ? частину квартири за касаційною скаргою ОСОБА_7 на рішення апеляційного суду Закарпатської області від 20 січня 2009 року,

У травні 2008 року ОСОБА_6 пред’явив в суді позов до ОСОБА_7 про визнання права власності на ? частину квартири.

Зазначав, що познайомився з відповідачкою восени 2002 року, зустрічатися вони почали з 28 травня 2003 року. До придбання квартири вони разом наймали будинок, потім квартиру в м. Ужгороді, в якій проживали однією сім’єю, разом виховували неповнолітньою доньку ОСОБА_7 від попереднього шлюбу.

15 червня 2004 року за спільні кошти вони придбали квартиру АДРЕСА_1. Договір купівлі-продажу вказаної квартири був оформлений на ОСОБА_7, а він давав нотаріально посвідчену згоду на придбання житла на підтвердження того, що вони перебувають у фактичних шлюбних відносинах.

3 травня 2008 року вони з ОСОБА_7 розірвали стосунки.

Посилаючись на те, що йому стало відомо про наміри відповідачки продати квартиру, позивач з підстав ст. ст. 63, 74 СК України просив визнати за ним право власності на ? частину спірної квартири.

Рішенням Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 2 жовтня 2008 року у задоволенні позову ОСОБА_6 відмовлено.

Рішенням апеляційного суду Закарпатської області від 20 січня 2009 року рішення міськрайонного суду скасовано й ухвалено нове рішення, яким позов ОСОБА_6 задоволено: визнано за ним право власності на ? частину квартири АДРЕСА_2.

У касаційній скарзі ОСОБА_7 просить скасувати рішення апеляційного суду, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, і залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення, яким визнано за ОСОБА_6 право власності на ? частину квартири, суд апеляційної інстанції виходив із того, що сторони на час придбання спірної квартири проживали однією сім’єю, але не перебували у шлюбі між собою, і придбали квартиру за спільні кошти.

Проте погодитись із такими висновками суду не можна, оскільки суд дійшов їх із порушенням норм матеріального й процесуального права.

Як убачається з матеріалів справи та встановлено судом, відповідно до договору купівлі-продажу від 15 червня 2004 року, посвідченого приватним нотаріусом Ужгородського міського нотаріального округу ОСОБА_8, ОСОБА_7 купила в ОСОБА_9 квартиру АДРЕСА_2 (а.с. 43).

За вищевказаною адресою були зареєстровані та проживали ОСОБА_7 та її дочка - ОСОБА_10, що підтверджується довідкою ТОВ "Оір-Сервіс" від 15 липня 2008 року (а.с. 51).

Позовні вимоги ОСОБА_6 заявлені з підстав ст. 74 СК України, відповідно до якої, якщо жінка та чоловік проживають однією сім’єю, але не перебувають у зареєстрованому шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними. На майно, що є об’єктом права спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою, поширюються положення глави 8 цього Кодексу "Право спільної сумісної власності подружжя".

У п. 20 постанови Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 2007 року №11"Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділу спільного майна подружжя" (v0011700-07) роз’яснено, що під час застосування ст. 74 СК України, що регулює поділ майна осіб, які проживають у фактичних шлюбних відносинах, судам необхідно врахувати, що правило зазначеної норми поширюється на випадки, коли чоловік та жінка не перебувають у будь – якому іншому шлюбі й між ними склалися усталені відносини, що притаманні подружжю.

При цьому в п.1 розділу VII Прикінцевих положень СК України (2947-14) визначено, що цей Кодекс набирає чинності одночасно з набранням чинності Цивільним кодексом України (435-15) , тобто з 1 січня 2004 року.

До сімейних відносин, які вже існували на зазначену дату, норми СК України застосовуються лише в частині тих прав і обов’язків, що виникли після набрання ним чинності. Ці права та обов’язки визначаються на підставах, передбачених СК України (абз. 2 п.1 постанови Пленуму Верховного Суду України від 15 травня 2006 року №3 (v0003700-06) ).

Проте, задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_6, апеляційний суд зазначених положень закону не врахував, будь-яких доказів, які б свідчили про те, що саме з січня 2004 року на момент придбання спірної квартири - 15 червня 2004 року - сторони проживали однією сім’єю, у рішення не навів.

Відповідно до ст. 3 СК України сім’ю складають особи, які спільно проживають, пов’язані спільним побутом, мають взаємні права та обов’язки.

Наведені в рішенні докази на підтвердження факту спільного проживання сторін як до придбання квартири, так і після, правового значення не мають.

Посилання суду на те, що ОСОБА_6 давав згоду на придбання спірної квартири, також не має правового значення, оскільки така угода укладається одним з подружжя під час відчуження спільного майна, а не під час його придбання.

Крім того, відповідно до ст. 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловіку на праві спільної сумісної власності. Разом з тим згідно з п. 3 ч.1 ст. 57 СК України особистою приватною власністю дружини або чоловіка є майно, набуте ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто.

Судом встановлено, що відповідно до договору купівлі-продажу від 16 червня 2004 року, посвідченого приватним нотаріусом Ужгородського міського нотаріального округу ОСОБА_11, ОСОБА_7 продала належний їй на праві власності будинок АДРЕСА_3 з надвірними спорудами та земельною ділянкою за ціною 70 720 грн. 19 коп., які були отримані нею до підписання договору (а.с. 56).

Кошти, виручені за продаж будинку, були вкладені ОСОБА_7 для придбання спірної квартири та проведення в ній ремонту.

Отже, ухвалюючи рішення, суд першої інстанції, з’ясувавши обставини справи та давши належну оцінку зібраним доказам, дійшов обґрунтованого висновку про те, що квартира придбана за кошти відповідачки, є її особистою власністю, а відтак підстави для задоволення позову відсутні.

Безпідставно скасувавши законне й обґрунтоване рішення суду першої інстанції, апеляційний суд припустився помилки в застосуванні матеріального та процесуального закону.

Ураховуючи викладене, рішення апеляційного суду підлягає скасуванню із залишенням рішення суду першої інстанції в силі з підстав, передбачених ст. 339 ЦПК України.

Керуючись ст. ст. 336, 339 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України

Касаційну скаргу ОСОБА_7 задовольнити.

Рішення апеляційного суду Закарпатської області від 20 січня 2009 року скасувати, залишити в силі рішення Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 2 жовтня 2008 року.

Ухвала оскарженню не підлягає.