Колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України у складі:

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_6 та ОСОБА_7 до ОСОБА_8 та ОСОБА_9 про стягнення боргу та відшкодування моральної шкоди, за касаційною скаргою ОСОБА_8 на рішення Полтавського районного суду від 22 червня 2009 року та рішення апеляційного суду Полтавської області від 15 жовтня 2009 року,

У грудні 2008 року ОСОБА_6 та ОСОБА_7 звернулися до суду з позовом до ОСОБА_8 про стягнення боргу за договором позики та відшкодування моральної шкоди. Позивачі зазначали, що у вересні 1998 року ОСОБА_8 отримав від ОСОБА_6 за договором позики 600 доларів США, які зобов’язався повернути через 10 місяців. У березні 2001 року ОСОБА_8 отримав від ОСОБА_7 за договором позики 700 доларів США, які зобов’язався повернути до січня 2002 року. Посилаючись на те, що в обумовлений договорами позики строк відповідач повністю боргу не повернув, хоча визнав його письмово та частково погасив, позивачі просили стягнути борг в судовому порядку, а також стягнути по 6 000 грн. на кожного на відшкодування моральної шкоди.

Рішенням Полтавського районного суду від 22 червня 2009 року позов задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_8 на користь ОСОБА_7 5 757 грн. 42 коп. боргу за договором позики, а на користь ОСОБА_6 5 213 грн. боргу за договором позики. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

Рішенням апеляційного суду Полтавської області від 15 жовтня 2009 року рішення суду першої інстанції в частині стягнення з ОСОБА_8 на користь ОСОБА_7 456 грн. 38 коп. інфляційних коштів та трьох процентів річних в розмірі 1 114 грн. 04 коп., а всього 1 570 грн. 42 коп., а на користь ОСОБА_6 відповідно 480 грн. 08 коп. і 1 203 грн., а всього 1 683 грн. 08 коп., скасовано та ухвалено в цій частині нове рішення, яким у позові відмовлено. В іншій частині рішення залишено без змін.

У касаційній скарзі ОСОБА_8, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права, просить скасувати зазначені судові рішення в частині задоволення позовних вимог.

Заслухавши доповідь судді Верховного Суду України, дослідивши матеріали справи та перевіривши наведені у скарзі доводи, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково.

Ухвалюючи рішення про стягнення суми боргу суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, виходив із того, що відповідач не виконав свого зобов’язання за укладеними з позивачами договорами позики та своєчасно борг не повернув, а його дії по складанні письмових розписок із зобов’язанням повернути борг та часткове погашення боргу свідчать про визнання ним боргу і перервали перебіг строку позовної давності, після чого строк давності почався спочатку, відтак, позивачами не пропущений.

Однак погодитися з таким висновком не можна.

Відповідно до ст. 79 ЦК Української РСР 1963 року, який був чинним на час виникнення спірних правовідносин, по спорах, в яких однією або обома сторонами є громадянин, перебіг строку позовної давності переривається вчиненням зобов’язаною особою дій, що свідчать про визнання боргу. Після перериву строк позовної давності починається спочатку; час, що минув до перериву, до нового строку не зараховується.

За змістом закону такі дії повинні бути вчинені боржником в межах строку позовної давності. Закінчення строку позовної давності до пред’явлення позову на підставі ч. 1 ст. 80 ЦК Української РСР 1963 року є підставою для відмови у позові.

Судом установлено, що 18 вересня 1998 року ОСОБА_8 позичив у ОСОБА_6 600 доларів США, які зобов’язався повернути через 10 місяців. У зазначений строк ОСОБА_8 борг не повернув та 8 квітня 2003 року у письмовій розписці підтвердив своє зобов’язання.

25 березня 2001 року ОСОБА_8 позичив у ОСОБА_7 700 доларів США, які зобов’язався повернути до 12 січня 2002 року. Однак, цього боргу він також не повернув і розпискою від 17 травня 2003 року підтвердив своє зобов’язання.

Також, як встановив суд, протягом 2006 – 2008 років. ОСОБА_8 частково погасив борг перед позивачами.

Суд на зазначені вище положення закону та обставини справи уваги не звернув та не з’ясував, чи вчинив відповідач ОСОБА_8 дії, що свідчать про визнання ним боргу перед позивачами в межах строку позовної давності, відтак, чи переривався його перебіг.

Наведене має значення для правильного вирішення спору, а тому ухвалення судом рішення без з’ясування та оцінки цих обставин є передчасними.

Таким чином, судом допущено порушення норм процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи і відповідно до ч. 2 ст. 338 ЦПК України є підставою для скасування судового рішення та передачі справи на новий розгляд. Оскільки зазначене порушення було допущено судом першої інстанції і не було усунено апеляційним судом справу слід передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

В решті рішення суду не оскаржується, відтак, відповідно до положень ст. 335 ЦПК України судом касаційної інстанції не перевіряється.

Керуючись п. 2 ч. 1 ст. 336, ч. 2 ст. 338, п. 2 ч. 1 ст. 344 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України

Касаційну скаргу ОСОБА_8 задовольнити частково.

Рішення Полтавського районного суду від 22 червня 2009 року та рішення апеляційного суду Полтавської області від 15 жовтня 2009 року в частині вирішення позовної вимоги про стягнення суми боргу скасувати, а справу в цій частині передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала оскарженню не підлягає.