Колегія суддів Судової палати у цивільних справах

Верховного Суду України в складі:

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_6 до державного підприємства "Шахта Перевальська" (далі – ДП "Шахта Перевальська) про відшкодування моральної шкоди за касаційною скаргою ОСОБА_6 на рішення апеляційного суду Луганської області від 29 липня 2009 року,

У лютому 2009 року ОСОБА_6 звернувся до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що з 24 серпня 1981 року до 22 березня 2004 року працював на ДП "Шахта Перевальська" гірноробочим очисного забою, потім - електрослюсарем шахтної поверхні. Висновком МСЕК від 6 червня 2006 року йому встановлено 15% втрати професійної працездатності та призначена третя група інвалідності внаслідок професійного захворювання. Просив стягнути з ДП "Шахта Перевальська на його користь 150 тис. грн. на відшкодування завданої моральної шкоди.

Рішенням Алчевського міського суду Луганської області від 5 березня 2009 року в задоволенні позову відмовлено.

Рішенням апеляційного суду Луганської області від 29 липня 2009 року рішення Алчевського міського суду Луганської області від 5 березня 2009 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким в задоволенні позовних вимог відмовлено.

ОСОБА_6 звернувся з касаційною скаргою до Верховного Суду України, в якій просить скасувати рішення апеляційного суду Луганської області від 29 липня 2009 року, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, і ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити.

Касаційна скарга підлягає задоволенню частково.

Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із того, що відсутня вина ДП "Шахта Перевальська" в спричиненні ОСОБА_6 моральної шкоди, оскільки при прийнятті на роботу йому достовірно було відомо про те, що ДП "Шахта Перевальська" є підприємством з підвищеним рівнем небезпеки, робота відноситься до тяжких, позивач погодився на такі умови праці з підвищеним рівнем заробітної плати.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи в задоволенні позову у зв’язку з пропущенням строку на звернення до суду за вирішенням трудового спору, передбаченого ст. 233 Кодексу законів про працю України (далі – КЗпП України (322-08) ), апеляційний суд виходив з того, що право на відшкодування моральної шкоди виникло в ОСОБА_6 у 2006 році, коли МСЕК вперше встановила йому втрату працездатності внаслідок професійного захворювання, а з позовом про відшкодування моральної шкоди він звернувся лише в лютому 2009 року.

З такими висновками судів повністю погодитись не можна з таких підстав.

За правилами ст. 237-1 КЗпП України відшкодування власником або уповноваженим ним органом моральної шкоди працівнику провадиться у разі, якщо порушення його законних прав призвело до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв’язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя. Порядок відшкодування моральної шкоди визначається законодавством.

Судом установлено, що з 24 серпня 1981 року до 22 березня 2004 року ОСОБА_6 працював на ДП "Шахта Перевальська": 17 років 10 місяців на посаді гірноробочого очисного забою, 7 років - електрослюсарем шахтної поверхні. Висновком МСЕК від 6 червня 2006 року йому встановлено 15% втрати професійної працездатності та призначена третя група інвалідності внаслідок професійного захворювання.

Трудове законодавство не містить положень про звільнення підприємств з небезпечними й тяжкими умовами праці від відшкодування моральної шкоди, завданої їх працівникам такими умовами, тому висновок суду першої інстанції про відмову в задоволенні позову - помилковий.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції, апеляційний суд обґрунтовано дійшов висновку, що спірні правовідносини регулюються ст. 237-1 КЗпП України, оскільки Законом України від 23 лютого 2007 року № 717-V "Про внесення змін до Закону України "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності" (717-16) абз. 4 ст. 1 викладено в новій редакції та виключено ч. 3 ст. 34 Закону № 1105, скасовано право потерпілих на виробництві громадян на відшкодування їм моральної (немайнової) шкоди за рахунок Фонду.

Проте помилковим є висновок цього суду про застосування до спірних правовідносин положень ст. 233 КЗпП України.

Так, відповідно до ст. 9 ЦК України положення цього Кодексу застосовуються до трудових відносин, якщо вони не врегульовані іншими актами законодавства.

За правилами п. 3 ст. 268 ЦК України позовна давність не поширюється на вимогу про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю.

З 1 квітня 2001 року набрав чинності Закон України "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності" (1105-14) . Одним із завдань цього Закону та обов’язку Фонду було відшкодування моральної шкоди, заподіяної умовами виробництва, застрахованим і членам їх сімей від нещасних випадків. Закон не передбачав строки позовної давності на звернення потерпілого із заявою про відшкодування моральної шкоди . Немає застережень щодо існування такого строку і в постанові Пленуму Верховного Суду України від 27 березня 1992 року № 6 "Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами про відшкодування шкоди" (v0006700-92) (зі змінами і доповненнями).

У вказаній постанові роз’яснено, що спори про відшкодування шкоди за Законом України "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності" (1105-14) повинні вирішуватись на підставі законодавства, яке було чинним на момент виникнення в потерпілого права на відшкодування шкоди. Право на відшкодування шкоди настає з дня встановлення потерпілому медико-соціальною експертною комісією стійкої втрати професійної працездатності.

Враховуючи, що апеляційний суд неправильно застосував норми матеріального права й порушив норми процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи, рішення апеляційного суду не можна вважати законними й обґрунтованими, тому відповідно до ч. 2 ст. 338 ЦПК України воно підлягає скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду Украйни

Касаційну скаргу ОСОБА_6 задовольнити частково.

Рішення апеляційного суду Луганської області від 29 липня 2009 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Ухвала оскарженню не підлягає