розглянувши в судовому засіданні справу за позовом відкритого акціонерного товариства "Райффайзен банк Аваль" до ОСОБА_3, ОСОБА_4, третя особа – регіональна товарна біржа "Вента", про визнання договору купівлі-продажу автомобіля недійсним за касаційною скаргою ОСОБА_4 на рішення апеляційного суду Харківської області від 21 квітня 2009 року,

У вересні 2007 року відкрите акціонерне товариство "Райффайзен банк Аваль" (далі – Банк) звернулося до суду з указаним позовом, посилаючись на те, що 30 липня 2007 року уклало з ОСОБА_3 договір застави автомобіля "LEXUS LX-470", реєстраційний номер НОМЕР_1 з метою забезпечення виконання ним зобов’язань за кредитним договором, за умовами якого він не мав права без згоди заставодержателя, тобто Банку, розпоряджатися заставленим майном, яке внесено до Державного реєстру обтяжень рухомого майна. Проте у порушення ст. 17 Закону України "Про заставу" та п. 4.3 договору застави ОСОБА_3 без згоди заставодержателя 14 вересня 2006 року згідно з договором купівлі-продажу продав автомобіль ОСОБА_4

На підставі Закону України "Про заставу" (2654-12) , ч. 3 ст. 215 ЦК України Банк просив визнати договір купівлі-продажу автомобіля недійсним.

Рішенням Жовтневого районного суду м. Харкова від 2 березня 2009 року у задоволенні позову Банка відмовлено.

Рішенням апеляційного суду Харківської області від 21 квітня 2009 року рішення суду першої інстанції скасовано, позов Банку задоволено. Визнано недійсним договір купівлі-продажу автомобіля, укладений на біржі "Вента", між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 Розподілено судові витрати.

У касаційній скарзі ОСОБА_4 просить скасувати рішення апеляційного суду, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, і залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України, заслухавши суддю-доповідача, обговоривши доводи скарги та перевіривши матеріали справи, дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із того, що Банк не є стороною укладеного між відповідачами договору купівлі-продажу автомобіля, а набувач майна – ОСОБА_4 – є добросовісним набувачем майна, так як не знала і не могла знати, що автомобіль знаходиться під заставою Банка.

Апеляційний суд, скасовуючи рішення суду першої інстанції та задовольняючи позов, виходив із того, що Банк не заявляв вимог про витребування майна, тому районний суд вийшов за межі позову, прийшовши до висновку, що ОСОБА_4 є добросовісним набувачем. Оскільки автомобіль знаходився під заставою, внесений до Державного реєстру обтяжень, то ОСОБА_4 не може вважатися добросовісним набувачем майна згідно з вимогами ст. 10 Закону України "Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень". Так як застоводавець не може без згоди заставодержателя відчужувати заставлене майно (ст. 17 Закону України "Про заставу") та з урахуванням положення ст. 203 ЦК України суд визнав договір купівлі-продажу недійним.

Проте з такими висновками апеляційного суду погодитись не можна.

Відповідно до вимог ст. 324 ЦПК України підставами для касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Статтею 213 ЦПК України передбачено, що рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Таким вимогам рішення апеляційного суду не відповідає.

Судом першої інстанції правильно встановлено, що позов про визнання відплатного договору купівлі-продажу майна пред’явлено особою, яка не була стороною договору, тобто Банком, який вважав, що заставодавець без його згоди мав права відчужувати заставлене майно. У такому разі, як зазначив суд, це майно не може бути йому передане в порядку застосування загальних наслідків, передбачених ст. 216 ЦК України, оскільки Банк не був стороною оспореного договору.

Відповідно до вимог ст. 10 Закону України "Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень" право витребувати майно у добросовісного набувача надане власнику майна, який Банк не є. Частиною 3 ст. 10 цього Закону передбачено право обтяжувача майна, яким є Банк, якщо його права порушені внаслідок дій боржника (відчуження майна без згоди заставодержателя), має право на відшкодування завданих збитків. Законом не передбачено право заставодержателя (обтяжувача майна) вимагати визнання договору купівлі-продажу заставленого майна недійсним.

Незважаючи на те, що суд першої інстанції дійшов невірного висновку про те, що ОСОБА_4 є добросовісним набувачем спірного автомобіля, так як це не відповідає положенню ст. 10 Закону України "Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень", проте це порушення не призвело до неправильного вирішення спору і в силу ч. 2 ст. 337 ЦПК України не може бути підставою для скасування рішення суду.

Апеляційний суд, скасовуючи рішення суду першої інстанції, його висновків не спростував, допустився помилок у застосуванні на вірному тлумаченні норм матеріального права, помилково вважаючи, що Банк правильно обрав спосіб захисту свого порушеного права.

За таких обставин судове рішення апеляційного суду не може вважатися законним й обґрунтованим та відповідно до положень ст. 339 ЦПК України підлягає скасуванню із залишенням в силі судового рішення суду першої інстанції, яке ухвалене згідно із законом.

Керуючись ст. ст. 336, 339 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України

Касаційну скаргу ОСОБА_4 задовольнити.

Рішення апеляційного суду Харківської області від 21 квітня 2009 року скасувати та залишити в силі рішення Жовтневого районного суду м. Харкова від 2 березня 2009 року.