Колегія суддів Судової палати у цивільних справах

Верховного Суду України в складі:

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_7 про відшкодування шкоди за касаційною скаргою ОСОБА_6 на рішення апеляційного суду Дніпропетровської області від 27 жовтня 2008 року,

У березні 2008 року ОСОБА_6 звернулася до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що 20 лютого 2005 року ОСОБА_7 завдав їй легкі тілесні ушкодження. Постановою Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 20 листопада 2007 року закрито кримінальну справу за звинуваченням ОСОБА_7 в скоєнні злочину, передбаченому ч. 1 ст. 125 Кримінального кодексу України (далі – КК України (2341-14) ) у зв’язку із закінченням строку давності. Після уточнення позовних вимог просила стягнути з ОСОБА_7 на її користь матеріальну шкоду в розмірі 17 грн. 60 коп., моральну шкоду - 5 тис. грн. та судові витрати - 4 грн. 80 коп.

Рішенням Павлоградського міськрайонного суду від 3 липня 2008 року позов задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_7 на користь ОСОБА_6 17 грн. 60 коп. у відшкодування матеріальної шкоди та 500 грн. у відшкодування моральної шкоди. Вирішено питання про судові витрати.

Рішенням апеляційного суду Дніпропетровської області від 27 жовтня 2008 року рішення суду першої інстанції скасовано, в задоволенні позову відмовлено.

ОСОБА_6 звернулася до Верховного Суду України з касаційною скаргою, в якій просить скасувати рішення апеляційного суду Дніпропетровської області від 27 жовтня 2008 року, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, і залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Касаційна скарга підлягає задоволенню частково з таких підстав.

Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив із того, що постановою Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 6 червня 2007 року за заявою ОСОБА_6 було порушено кримінальну справу відносно ОСОБА_7 за звинуваченням його у скоєнні злочину, передбаченому ч. 1 ст. 125 Кримінального кодексу України. Постановою цього ж суду від 20 листопада 2007 року зазначену кримінальну справу закрито у зв’язку із закінченням строку давності.

Відмовляючи в задоволенні позову, апеляційний суд виходив із того, що постановою Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 27 березня 2006 року, залишеною без змін ухвалою апеляційного суду Дніпропетровської області від 6 червня 2006 року, відмовлено в порушенні кримінальної справи відносно ОСОБА_7 на підставі п. 2 ст. 6 Кримінально-процесуального кодексу України (далі – КПК України (1001-05) ) - за відсутністю в його діях складу злочину.

З такими висновками судів повністю погодитись не можна.

Відповідно до ст. 28 КПК України закриття справи з підстав, зазначених у ст. ст. 7 і 7-1 цього Кодексу, зокрема у зв’язку із закінченням строку давності, не звільняє особу від обов'язку відшкодувати в установленому законом порядку матеріальні збитки, завдані нею державним, громадським організаціям або громадянам.

За положеннями ст. ст. 1166, 1167 ЦК України майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала. Моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.

Таким чином, при вирішенні спорів про відшкодування шкоди за вказаними нормами права доказуванню підлягають: факт спричинення шкоди, протиправність дій заподіюча і його вина, причинний зв’язок між протиправною дію і негативними наслідками.

Судом установлено, що 20 лютого 2005 року приблизно о 15.30 год. в АДРЕСА_1 між сторонами в справі відбувся конфлікт: ОСОБА_7 декілька разів ногою вдарив ОСОБА_6 по стегну її правої ноги та кулаком в область груді. Згідно акту судово-медичної експертизи від 21 лютого 2005 року № 119 в ОСОБА_6 виявлені легкі тілесні ушкодження, які утворилися від дії тупого твердого предмета і за часом спричинення можуть відповідати даті 20 лютого 2005 року.

Поклавши в основу своїх висновків лише постанову суду про закриття провадження в кримінальній справі, суди як першої, так і апеляційної інстанцій помилково виходили із того, що вказана постанова є преюдиціальною, тобто встановлені нею факти не підлягають повторному доказуванню.

Такий висновок суперечить положенням ч. 4 ст. 61 ЦПК України, відповідно до яких не підлягають доказуванню факти, встановлені вироком у кримінальній справі, що набрав законної сили, або постанова суду у справі про адміністративне правопорушення.

Враховуючи викладене, суду необхідно було дати оцінку постановам суду про закриття провадження в кримінальній справі відповідно до вимог ст. ст. 57, 212 ЦПК України, за якими доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв’язок доказів у їх сукупності.

Таким чином у порушення положень ст. ст. 213, 214 ЦПК України суд першої інстанції повно і всебічно не з’ясували дійсні обставини справи, не встановив чи мали місце обставини, якими сторони обгрунтовували свої вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються.

Перевіряючи законність і обгрунтованість судового рішення, апеляційний суд не з’ясував: чи враховані судом першої інстанції при ухвалі рішення всі факти, що входять до предмета доказування; чи підтверджені обставини (факти) якими мотивовано рішення, належними та допустимими доказами та чи доведені вони; чи відповідають висновки суду встановленим фактам; чи дотримано та чи правильно застосовані норми матеріального й процесуального права.

Так апеляційний суд, не дослідивши матеріали кримінальної справи, в основу рішення поклав постанову Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 27 березня 2006 року, яка суперечить постанові цього ж суду від 20 листопада 2007 року.

Неправильне застосування судами норм матеріального й процесуального права призвело до неправильного вирішення спору, що відповідно до ч. 2 ст. 338 ЦПК України є підставою для скасування судових рішень з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України

Касаційну скаргу ОСОБА_6 задовольнити.

Рішення Павлоградського міськрайонного суду від 3 липня 2008 року, рішення апеляційного суду Дніпропетровської області від 27 жовтня 2008 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала оскарженню не підлягає.