розглянувши в судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_3 до Харківського машинобудівного коледжу, третя особа – ОСОБА_4, про визнання звільнення незаконним, стягнення заборгованості із заробітної плати, середнього заробітку за час затримки виплати заробітної плати та відшкодування моральної шкоди, за касаційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Ленінського районного суду м. Харкова від 22 червня 2009 року та ухвалу апеляційного суду Харківської області від 1 жовтня 2009 року,

У вересні 2008 року ОСОБА_3 звернулася до суду із зазначеним позовом, мотивуючи вимоги тим, що з травня 1977 року вона працювала на посаді завідуючої бібліотекою Харківського машинобудівного технікуму. У 1994 році технікум перейменовано в Харківський машинобудівний коледж. Починаючи з 1997 року з нею щорічно укладався трудовий договір строком на 1 рік на посаду провідного бібліотекаря. Наказом від 26 серпня 2008 року № 235 її звільнено з роботи на підставі п. 2 ч. 1 ст. 36 КЗпП України у зв’язку із закінченням строку трудового договору. Посилаючись на зазначене просила визнати її звільнення незаконним, стягнути з відповідача заборгованість із заробітної плати в сумі 1 872 грн. 10 коп., середній заробіток за час затримки розрахунку в сумі 5 668 грн. та моральну шкоду в сумі 3 тис. грн.

Рішенням Ленінського районного суду м. Харкова від 22 червня 2009 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Харківської області від 1 жовтня 2009 року, в задоволенні позову ОСОБА_3 відмовлено.

У поданій до Верховного Суду України касаційній скарзі ОСОБА_3 просить скасувати судові рішення та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

Судами встановлено, що наказом від 4 травня 1977 року № 94 ОСОБА_3 прийнята на посаду завідуючої бібліотекою Харківського машинобудівного технікуму, який наказом від 26 червня 1994 року перейменовано в Харківський машинобудівний коледж (а.с. 9).

Наказом від 26 серпня 2008 року № 235 ОСОБА_3 звільнена з роботи

з 31 серпня 2008року у зв’язку із закінченням строку трудового договору (а.с. 17).

Відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_3 суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, виходив із того, що звільнення позивачки проведено з дотриманням норм закону.

Однак з висновком суду не можна погодитись з таких підстав.

Судами встановлено, що сторонами щорічно з 1998 року укладалися строкові трудові договори, кожний терміном на один рік, всього було укладено вісім строкових трудових договорів за посадою провідного бібліотекаря (а.с. 22-48).

Останній трудовий договір укладено 20 серпня 2007 року ст роком на один рік з 1 вересня 2007 року до 31 серпня 2008 року (а.с. 48).

Відповідно до ч. 2 ст. 23 КЗпП України строковий трудовий договір укладається у випадках, коли трудові відносини не можуть бути встановлені на невизначений строк з урахуванням характеру наступної роботи, або умов її виконання, або інтересів працівника та в інших випадках, передбачених законодавчими актами.

При цьому обов’язок підтвердження обставин, які роблять неможливим укладення трудового договору на невизначений строк покладається на роботодавця. У разі недоведення роботодавцем таких обставин слід вважати що трудовий договір укладено на невизначений строк.

Дійшовши висновку про правомірність укладення строкового трудового договору, суд, у порушення норми ст. 214 ЦПК України не встановив, які саме передбачені ч. 2 ст. 23 КЗпП України обставини (характер роботи, умови її виконання, інтереси працівника чи інші випадки, передбачені законодавчими актами) стали підставою для укладення з ОСОБА_3 строкового трудового договору.

При цьому в розумінні ч. 2 ст. 23 КЗпП України "характер роботи" означає таку роботу, яка не виконується постійно, а лише протягом певного строку (сезону), а формулювання "умови виконуваної роботи" визначає таку роботу, як постійну, але для виконання якої в силу конкретних обставин трудові відносини не можуть бути встановлені на невизначений термін (наприклад для заміщення відсутнього працівника тощо).

Зазначені обставини судом не враховані та не дано оцінки доказам щодо постійного характеру виконуваної роботи, зокрема, штатним розписам за 2006-2008 роки, посадовій інструкції провідного бібліотекаря, затвердженій 2 лютого 2006 року, з яких не вбачається, що виконання цієї роботи обумовлено певними умовами.

Крім того, судом не перевірені доводи позивачки про відсутність у неї зацікавленості у встановленні трудових відносин на певний строк та про те, що заяви про укладення строкових трудових договорів подані нею вимушено під тиском власника всупереч її інтересам.

Встановивши в судовому засіданні факт багаторазового укладання трудових договорів на короткий строк для виконання однієї й тієї ж роботи, суд не врахував положення ч. 2 ст. 391 КЗпП України, відповідно до якої трудові договори, що були переукладені один чи декілька разів, за винятком випадків, передбачених ч. 2 ст. 23, вважаються такими, що укладені на невизначений строк.

За таких обставин судові рішення про правомірність розірвання з ОСОБА_3 трудового договору не можна визнати законними і обґрунтованими.

Не можна погодитись із судовими рішеннями й в іншій частині, оскільки питання встановлення позивачці надбавки належним вином не досліджено, а решта від її вимог залежить від вирішення питання про законність розірвання з нею трудового договору.

Ураховуючи вищевикладене, судові рішення підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України

Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити.

Рішення Ленінського районного суду м. Харкова від 22 червня 2009 року та ухвалу апеляційного суду Харківської області від 1 жовтня 2009 року скасувати, передати справу на новий розгляд до Ленінського районного суду м. Харкова.