Колегія суддів Судової палати у цивільних справах

Верховного Суду України в складі:

розглянувши в судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_7, третя особа - орган опіки та піклування - Галицька районна адміністрація Львівської міської ради, про визначення місця проживання дитини та про зобов’язання повернути дитину з іншої країни та передачу йому,

У липні 2007 року ОСОБА_6 звернувся до суду із зазначеним позовом, в якому просив визначити місце проживання дитини з ним та зобов’язати ОСОБА_7 повернути сина, ОСОБА_8, до України та передати йому на виховання.

В обґрунтування позовних вимог, зазначав, що він із відповідачкою з травня 2001 року перебували у фактичних шлюбних відносинах, від яких ІНФОРМАЦІЯ_1 народився син ОСОБА_8. Рішенням Личаківського районного суду м. Львова від 14 березня 2005 року його визнано батьком дитини, змінено прізвище та громадянство дитини. Дитина постійно проживала за адресою: АДРЕСА_1. З перших місяців народження сина він мав можливість із ним бачитися, брав участь у його вихованні та утриманні. До липня 2004 року здійснював нерегулярні грошові виплати на утримання дитини, а пізніше щомісяця перераховував кошти на утримання дитини на рахунок матері дитини - ОСОБА_7 Крім того, він забезпечував дитину одягом, дитячими меблями, оплачував вивчення німецької мови та медичне страхування і лікарський догляд та оплачував усі пов’язані із цим рахунки. Мав можливість самостійно брати сина на прогулянки, залишати його в себе вдома, відводити його до дитячого садка та забирати звідти, водити до лікарів для оглядів, щеплення й лікування. Разом з його матір’ю та самостійно возив сина до Австрії до своїх батьків і рідних. Мати сина, ОСОБА_7, з часу народження дитини надовго виїжджала до Італії на роботу та за час її відсутності син перебував у батьків відповідачки, які мешкають за адресою: АДРЕСА_1.

Між ним і відповідачкою була досягнута згода на виїзд сина з матір’ю на відпочинок до Туреччини на період з 8 до 19 червня 2007 року та на його виїзд із ним за кордон у період з 23 червня до 28 серпня 2007 року. Проте відповідачка без відповідної згоди виїхала із сином до Італії та на його заперечення щодо проживання дитини в Італії повідомила йому, що повертати сина до України не буде.

Вважає, що відповідачка своїми діями створила йому перешкоди в спілкуванні та вихованні сина, а також зазначав, що вона неналежним чином виконує свої материнські обов’язки, не приділяє належної уваги дитині.

Просив визначити місце проживання сина з ним та зобов’язати відповідачку повернути його до України.

Рішенням Галицького районного суду м. Львова від 14 травня 2008 року позовні вимоги ОСОБА_6 задоволено. Зобов’язано ОСОБА_7 повернути сина, ОСОБА_8, до України. Визначено місце проживання сина з батьком, ОСОБА_6, в Україні, який мешкає у квартирі АДРЕСА_2.

Ухвалою апеляційного суду Львівської області від 2 грудня 2008 року рішення Галицького районного суду м. Львова від 14 травня 2008 року залишено без змін.

У касаційних скаргах ОСОБА_7 й орган опіки та піклування - Галицька районна адміністрація Львівської міської ради ставлять питання про скасування рішень судів першої й апеляційної інстанцій та ухвалення нового рішення про відмову в задоволенні позовних вимог у зв’язку з порушенням судами норм процесуального й матеріального права.

Касаційні скарги підлягають задоволенню частково з таких підстав.

Відповідно до ст. 161 Сімейного кодексу України ( далі - СК України), якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом. Під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини беруться до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов'язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров'я та інші обставини, що мають істотне значення. Пленум Верховного Суду України в п. 24 постанови від 12 червня 1998 року № 16 "Про застосування судами деяких норм Кодексу про шлюб та сім’ю України" (v0016700-98) роз’яснив, що, вирішуючи спори між батьками, які проживають окремо (в тому числі в одній квартирі), про те, з ким із них і хто саме з дітей залишається, суд виходячи із рівності прав та обов’язків батька й матері щодо своїх дітей повинен постановити рішення, яке відповідало б інтересам неповнолітніх. При цьому суд враховує, хто з батьків виявляє більшу увагу до дітей і турботу про них, їхній вік і прихильність до кожного з батьків, особисті якості батьків, можливість створення належних умов для виховання, маючи на увазі, що перевага в матеріально-побутовому стані одного з батьків сама по собі не є вирішальною умовою для передачі йому дітей.

Якщо один з батьків самочинно, без згоди другого з батьків, змінить її місце проживання, у тому числі способом її викрадення, суд за позовом заінтересованої особи має право негайно постановити рішення про відібрання дитини і повернення її тому, з ким вона проживала (ст. 162 СК України).

Під час розгляду судом спорів щодо місця проживання дитини відповідно до чч. 4, 5 ст. 19 СК України обов’язковою є участь органу опіки і піклування, який також подає до суду письмовий висновок щодо розв’язання спору на підставі відомостей, одержаних у результаті обстеження умов проживання дитини, батьків, а також на підставі інших документів, які стосуються справи.

Судами правильно встановлено, що ОСОБА_6 до липня 2004 року надавав грошові виплати на утримання сина, пізніше перераховував кошти на рахунок матері дитини ОСОБА_7, забезпечував дитину одягом, дитячими меблями, оплачував вивчення мови, відвідування дитячого садка, а також медичне страхування та лікарський догляд. Разом з відповідачкою та самостійно виховував його, вивозив сина до Австрії до своїх батьків і рідних. З позитивної сторони характеризується за місцем своєї роботи та проживання, до вивезення дитини за кордон постійно брав участь у її вихованні та матеріальному забезпеченні, а також забезпечений житлом і є таким, що має більше порівняно з матір’ю дитини можливостей щодо належного утримання, виховання й повноцінного розвитку дитини, часу для спілкування з нею та забезпечення кращою освітою. Проживання дитини в іншій за суспільним устроєм, традиціями, побутом, звичаями країні, куди дитина була вивезена неправомірно, унеможливлює належне виховання дитини, участь батька в спілкуванні з нею, її вихованні та утриманні.

Доказів невиконання позивачем покладених на нього батьківських обов’язків, зокрема ухилення від утримання та виховання дитини, відповідачкою не надано.

ОСОБА_7 у вихованні дитини брала значно меншу участь унаслідок перебування за кордоном – в Італії на роботі. Дитина перебувала та виховувалася батьками відповідачки, а саме: ОСОБА_11 і ОСОБА_10, які мешкали у квартирі АДРЕСА_3 та позову про відібрання дитини не подавали.

Між сторонами була досягнута згода про виїзд дитини з матір’ю на відпочинок до Туреччини в період з 8 до 19 червня 2007 року та на виїзд за кордон із батьком у період з 23 червня до 28 серпня 2007 року. Проте відповідачка без відповідної згоди позивача з Туреччини дитину на Україну не повернула, а протиправно та самовільно вивезла її до Італії, де проживає й на теперішній час, і чинить позивачу перешкоди у вихованні сина.

Висновками органу опіки та піклування - Галицької районної адміністрації Львівської міської ради від 16 липня 2007 року зобов’язано ОСОБА_7 повернути дитину з-за кордону до України й не чинити позивачу перешкод у спілкуванні з нею та в її вихованні, а від 15 листопада 2007 року визначено можливим проживання дитини з позивачем, оскільки умови проживання з ним є добрими для мешкання, виховання та розвитку дитини.

Оцінюючи зібрані у справі докази та враховуючи протиправну поведінку відповідачки щодо самовільного вивезення дитини з місця її постійного проживання за кордон, висновки судів про визначення місця проживання дитини з батьком, ОСОБА_6, в Україні у квартирі АДРЕСА_2 є правильними, оскільки в порушення ст. 3 Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей відповідачкою незаконно та без отримання відповідного дозволу від позивача як батька дитини вивезено малолітнього сина за межі України - до Італії.

Однак з рішеннями судів щодо зобов’язання ОСОБА_7 повернути сина до України погодитися не можна.

Згідно з вимогами ст. 9 Конституції України, положеннями Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей, яка набула чинності 1 вересня 2006 року, Порядку виконання на території України Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 10 липня 2006 року та ст. 19 Закону України "Про міжнародні договори України" з вимогою про зобов’язання ОСОБА_7 повернути сина до України, позивач повинен діяти відповідно до цієї Конвенції, а не за зазначеним порядком. Тому позов в цій частині підлягає залишенню без розгляду.

За таких обставин рішення судів першої та апеляційної інстанцій у частині зобов’язання ОСОБА_7 повернути сина до України слід скасувати та позов в цій частині згідно з вимогами ст. 340 ЦПК України залишити без розгляду. У решті - судові рішення ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права й підстави для їх скасування відсутні.

Керуючись ст. ст. 336, 337, 340 ЦПК України, колегія суддів

Касаційні скарги ОСОБА_7 та органу опіки та піклування - Галицької районної адміністрації Львівської міської ради задовольнити частково.

Рішення Галицького районного суду м. Львова від 14 травня 2008 року та ухвалу апеляційного суду Львівської області від 2 грудня 2008 року в частині зобов’язання ОСОБА_7 повернути сина, ОСОБА_8, до України скасувати та позов в цій частині залишити без розгляду.

У решті - судові рішення залишити без змін.

Ухвала оскарженню не підлягає.