Колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України в складі:

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, третя особа – орган опіки та піклування Придніпровської районної у м. Черкасах ради, про визнання договорів купівлі-продажу та дарування недійсними за касаційною скаргою ОСОБА_12 ОСОБА_11, ОСОБА_12 на рішення Апеляційного суду Черкаської області від 10 січня 2006 року,

У грудні 2003 року ОСОБА_6 звернулася до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що в 1974 році нею разом з покійним чоловіком та трьома дітьми, у тому числі з донькою – ОСОБА_7, отримано квартиру АДРЕСА_1.

У зв'язку з тим, що її донька ввела Придніпровський районний суд м. Черкаси в оману, рішенням цього від 22 вересня 1997 року її визнано такою, що втратила право користування цією квартирою.

Згодом ОСОБА_7 зі своєю дочкою приватизували вказану квартиру.

У березні 2001 року її було прописано в спірній квартирі як члена сім’ї власниці житла.

У подальшому донька перестала впускати її в спірну квартиру, тому рішенням Придніпровського районного суду м. Черкаси від 14 травня 2003 року ухвалено вселити її до вказаного приміщення. Однак, зазначене рішення суду першої інстанції не виконано.

Незважаючи на те, що вона прописана в спірній квартирі, ОСОБА_7 8 липня 2003 року продала квартиру ОСОБА_8

Вважаючи вказаний договір купівлі-продажу від 8 липня 2003 року таким, що укладений з порушенням закону – ст. 161 ЖК України, оскільки вона прописана в цій квартирі і не була повідомлена про її продаж, у зв'язку з чим її житлові права порушено, позивачка просила договір купівлі-продажу від 8 липня 2003 року визнати недійсним.

У процесі розгляду справи ОСОБА_6 доповнила позов, просила визнати недійсним договір дарування вищезазначеної квартири від 26 грудня 2003 року, що укладений між ОСОБА_8 та ОСОБА_9; повернути сторони договорів у первісний стан.

Рішенням Придніпровського районного суду м. Черкаси від 13 липня 2005 року в задоволенні позову відмовлено.

Рішенням Апеляційного суду Черкаської області від 10 січня 2006 року вказане рішення суду першої інстанції скасовано й ухвалено нове рішення, яким визнано договори купівлі-продажі від 8 липня 2003 року та дарування від 26 грудня 2003 року недійсними, повернуто сторони договорів у первісний стан.

В обгрунтування касаційної скарги ОСОБА_12 ОСОБА_11, ОСОБА_12, які звернулися до суду касаційної інстанції як теперішні власники спірної квартири, посилаються на невідповідність висновків апеляційного суду обставинам справи, неправильне застосування судом норм матеріального права й порушення норм процесуального права та ставлять питання про скасування рішення суду апеляційної інстанції і передачу справи на новий розгляд до апеляційного суду.

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Задовольняючи позов, апеляційний суд виходив із того, що укладення договорів купівлі-продажу і дарування спірної квартири направлено на порушення житлових прав ОСОБА_6; зазначені угоди не відповідають вимогам закону, а саме ст. 161 ЖК України, оскільки ОСОБА_7 не повідомила позивачку про відчуження житла, в якому остання була прописана.

Проте з такими висновками апеляційного суду погодитися не можна.

Відповідно до ст. 213 ЦПК України, чинного при ухваленні оскаржуваного рішення апеляційного суду, рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Статтею 55 Конституції України встановлено, що п рава і свободи людини і громадянина захищаються судом.

Відповідно до ч. 1 ст. 3 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

За теоретичним визначенням позов – це матеріально-правова вимога до відповідача з приводу порушеного права, а належними сторонами в цивільному процесі є особа, якій належить право вимоги – позивач та особа, яка повинна відповідати за позовом - відповідач.

Право на звернення до суду із вимогою про визнання угод недійсними (ст. ст. 45 - 58 ЦК Української РСР, чинного на момент виникнення спірних правовідносин, положення постанови Пленуму Верховного Суду України від 28 квітня 1978 року № 3 "Про судову практику в справах про визнання угод недійсними" (v0003700-78) ) мають сторони, між якими укладено угоди, та інші особи, права яких безпосередньо порушено. Якщо з урахуванням обставин у справі суд установив, що позивач не є стороною договору й безпосередньо його права такою угодою не зачіпаються, то це є підставою для ухвалення судом рішення про відмову в задоволенні позову.

З урахуванням викладеного кожна особа має конституційне право на судовий засіб захисту, зокрема право на пред'явлення позову в процесуальному розумінні. Відсутність же права на позов у матеріально-правовому розумінні, зокрема в зв'язку з тим, що позивач не є стороною договору й безпосередньо його права цією угодою не зачіпаються, є підставою для ухвалення судом рішення про відмову в задоволенні позову за безпідставністю.

Статтею 9 ЖК України визначено житлові права громадян. Так, г ромадяни мають право на одержання у безстрокове користування у встановленому порядку жилого приміщення в будинках державного чи громадського житлового фонду або в будинках житлово-будівельних кооперативів; забезпечення постійним житлом громадян, які відповідно до законодавства мають право на його отримання, може здійснюватися шляхом будівництва або придбання доступного житла за рахунок надання державної підтримки у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України; громадяни мають право на приватизацію квартир (будинків) державного житлового фонду або придбання їх у житлових кооперативах, на біржових торгах, шляхом індивідуального житлового будівництва чи одержання у власність на інших підставах, передбачених законодавством України; ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.

Судом першої інстанції установлено, що з 1999 року квартира АДРЕСА_1 належала ОСОБА_7 та її доньці – ОСОБА_13, ІНФОРМАЦІЯ_1, на підставі свідоцтва про право власності від 19 січня 1999 року.

У березні 2001 року ОСОБА_6 прописалася в указаній квартирі як член сім'ї власниці приміщення - ОСОБА_7, зі згоди останньої.

У зв'язку з чиненням ОСОБА_7 перешкод позиваці у користуванні спірною квартирою, рішенням Придніпровського районного суду м. Черкаси від 14 травня 2003 року ухвалено вселити ОСОБА_6 в зазначену квартиру.

У липні 2003 року ОСОБА_7 продала вказане приміщення ОСОБА_8, а та 26 грудня 2003 року подарувала цю квартиру ОСОБА_9

Отже, як убачається з викладеного, позивачка не є стороною вказаних угод, не мала на момент укладення зазначеного договору та не має права власності на вказану квартиру.

У позовній заяві та доповненнях до неї ОСОБА_6 конкретно не вказала, які саме її житлові права порушено вказаними угодами.

Щодо посилань позивачки на невиконання судового рішення у зв'язку зі зміною власників квартири, то за змістом ч. 7 ст. 80 Закону України "Про виконавче провадження", якщо особа, яка перешкоджає проживанню (перебуванню) стягувача за виконавчим документом про вселення, не є боржником за цим провадженням, то у цьому випадку в судовому порядку знову вирішується питання про вселення стягувача. Проте з такими вимогами ОСОБА_6 до останніх власників квартири у цьому провадженні не зверталася.

Отже з урахуванням викладеного не вбачається, що передбачені ст. 9 ЖК України житлові права ОСОБА_6 порушено вказаними договорами відчуження зазначеної квартири.

Проте апеляційний суд на наведене уваги не звернув і залишив поза увагою той факт, що позивачка не була стороною оскаржуваних угод та, при цьому, ОСОБА_6 не надано достатніх доказів на підтвердження порушення цими договорами її прав.

Крім того, згідно з ч. 4 п. 5 постанови Пленуму Верховного Суду України від 28 квітня 1978 року № 3 "Про судову практику в справах про визнання угод недійсними" (v0003700-78) у разі визнання угоди недійсною за ст. 48 ЦК Української РСР суд повинен у рішенні послатися і на нормативний акт, вимогам якого угода не відповідає.

Відповідно до ст. 161 ЖК України (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) наймач вправі вселити в займане ним жиле приміщення у будинку (квартирі), що належить громадянинові на праві приватної власності, свою дружину, дітей, батьків, а також інших осіб за письмовою згодою власника будинку (квартири) і всіх членів сім'ї, які проживають з наймачем. На вселення до батьків їх неповнолітніх дітей зазначеної згоди не потрібно. Особи, що вселилися в жиле приміщення відповідно до цієї статті як члени сім'ї наймача, набувають рівного з іншими членами сім'ї права користування приміщенням, якщо при їх вселенні між цими особами, наймодавцем, наймачем та членами його сім'ї, які проживають разом з ним, не було іншої угоди про порядок користування жилим приміщенням.

Визнаючи зазначені договори відчуження спірної квартири недійсними, апеляційний суд застосував ст. 48 ЦК Української РСР та послався на те, що ці договори не відповідають ст. 161 ЖК України, якою передбачено, що особи, які були вселені власником квартири з особистої волі як члени сім'ї наймача, повинні бути повідомлені при укладенні договору купівлі-продажу житла.

Проте такого обов'язку власника житла як повідомлення вказаних осіб ст. 161 ЖК України не містить; посилань на іншу норму, вимогам якої не відповідають угоди, у судовому рішенні не має.

Крім того, оскаржуване рішення апеляційного суду в цій справі стало однією з підстав позову в справі за позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_12 ОСОБА_11, ОСОБА_12 щодо визнання недійсним договору купівлі-продажу спірної квартири, тому можна вважати, що суд у цій справі вирішив питання про права ОСОБА_12 ОСОБА_11, ОСОБА_12, у зв'язку з чим на підставі ст. 324 ЦПК України вони мають право касаційного оскарження зазначеного рішення.

За таких обставин оскаржуване в касаційному порядку рішення апеляційного суду підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову в позові.

Керуючись ст. ст. 336, 341 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України

Касаційну скаргу ОСОБА_12 ОСОБА_11, ОСОБА_12 задовольнити частково.

Рішення Апеляційного суду Черкаської області від 10 січня 2006 року скасувати й ухвалити нове рішення.

У позові ОСОБА_6 до ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, третя особа – орган опіки та піклування Придніпровської районної у м. Черкасах ради, про визнання договорів купівлі-продажу та дарування недійсними відмовити.

Рішення оскарженню не підлягає.