Колегія суддів Судової палати у цивільних справах

Верховного Суду України в складі:

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_7, третя особа – П’ята Миколаївська державна нотаріальна контора, про визнання права власності на частину жилого будинку та визнання частково недійсним договору дарування за касаційною скаргою ОСОБА_7 на рішення апеляційного суду Миколаївської області від 19 лютого 2009 року,

У березні 2007 року ОСОБА_6 звернувся із зазначеним позовом, посилаючись на те, що з 1979 по 2006 роки він перебував у фактичних шлюбних відносинах з ОСОБА_8 В період сумісного проживання за спільні кошти та власною трудовою участю у 1981 році, вони розпочали будівництво жилого будинку. Будівництво велося на земельній ділянці, розташованій за адресою: АДРЕСА_1, яка рішенням Миколаївського міськвиконкому від 19 травня 1981 року за № 473 була виділена ОСОБА_8 У 1985 році будівництво жилого будинку закінчено, а у 1994 році – введено його в експлуатацію. Позивач, ОСОБА_8 та двоє її дітей у 1983 році вселилися у зазначений будинок. Він проживає у ньому по теперішній час. Після смерті ОСОБА_8, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 року, йому стало відомо, що остання у грудні 1994 року на підставі нотаріально посвідченого договору подарувала цей будинок своєму онуку ОСОБА_7 Після смерті ОСОБА_8 між позивачем та сім’єю відповідача стали виникати сварки з приводу користування спірним будинком. Просив визнати за ним право власності на 2/3 частини будинку АДРЕСА_2 з відповідною частиною господарських споруд та в цій частині визнати недійсним договір дарування.

Рішенням Корабельного районного суду м. Миколаєва від 19 грудня 2008 року у задоволенні позову відмовлено.

Рішенням апеляційного суду Миколаївської області від 19 лютого 2009 року рішення Корабельного районного суду м. Миколаєва від 19 грудня 2008 року скасовано та ухвалено рішення, яким позов задоволено. Визнано за ОСОБА_6 право власності на ? частину жилого будинку АДРЕСА_2. Визнано недійсним договір дарування ? частини зазначеного будинку, укладений 28 грудня 1994 року між ОСОБА_8 та ОСОБА_9, яка діяла в інтересах неповнолітнього ОСОБА_7 Визнано за ОСОБА_7 право власності на ? частину зазначеного будинку. Стягнуто з відповідача на користь позивача 843 грн. у рахунок оплати судового збору та 560 грн. у рахунок оплати витрат на інформаційно – технічне забезпечення розгляду справи.

У касаційній скарзі ОСОБА_7 просить скасувати рішення апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення судом норм процесуального права.

Касаційна скарга підлягає задоволенню частково з таких підстав.

Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_6, суд апеляційної інстанції виходив з того, що ОСОБА_8 та ОСОБА_6 проживали однією сім’єю без реєстрації шлюбу, між ними існувала домовленість щодо будівництва спірного будинку, а тому будинок є спільною частковою власністю.

Проте з такими висновками суду погодитися не можна.

Установлено, що будинок АДРЕСА_2 будувався у період з 1981 року по 1985 рік.

ОСОБА_6 у цей період часу перебував у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_1., який було розірвано 14 серпня 1987 року.

Належних доказів того, що позивач проживав з ОСОБА_8, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 року, однією сім’єю, а також, що вони перебували у фактичних шлюбних відносинах, ОСОБА_6 не надав.

Крім того, між ОСОБА_8, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 року, та ОСОБА_6 була відсутня домовленість про створення спільної власності.

У разі не досягнення угоди про створення спільної власності, яка відповідає законодавству, особи, що брали участь у будівництві житла, вправі вимагати не визнання права власності на будинок, а відшкодування своїх затрат на будівництво, якщо допомогу забудовнику вони надавали не безоплатно.

Також не можна погодитися і з рішенням суду першої інстанції.

Відмовляючи у задоволенні позову, судом першої інстанції застосовано пункт 9 Постанови Пленуму Верховного Суду України "Про практику застосування судами законодавства, що регулює право приватної власності на жилий будинок" № 7 від 4 жовтня 1991 року та статтю 17 Закону України "Про власність".

Однак, застосування зазначених норм у спірних правовідносинах є неоднозначним, оскільки сторони стверджують, що будівництво спірного будинку завершене у 1985 році.

Тому суду слід було обговорити питання застосування Цивільного кодексу УРСР (1540-06) 1963 року про створення спільного майна, з’ясувати питання внесення ОСОБА_6 вкладу у будівництво будинку за період прийняття Закону України "Про власність" (697-12) з 1991 року по 1994 рік, а також чи можливо говорити про застосування статті 17 Закону України "Про власність".

Крім того, відповідно до статей 71, 76 ЦК УРСР (1963 року) загальний строк позовної давності встановлюється в три роки. Перебіг строку починається з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого права.

Судом першої інстанції не звернуто увагу, що ОСОБА_6 звернувся за захистом своїх прав у 2007 році, у той час, коли ОСОБА_8, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 року, стала власником спірного будинку у 1994 році, а також судом не обговорено питання чи не порушено позивачем строк на звернення до суду за захистом своїх прав і причини пропуску цього строку.

Ураховуючи викладене, судами не повно досліджено обставини справи і не надано оцінки зібраним доказам.

Вияснення цих обставин має суттєве значення для правильного вирішення спору.

Оскільки порушення норм матеріального та процесуального права призвело до неправильного вирішення справи, судові рішення не можуть залишатися у силі і підлягають скасуванню, а справа направленню до суду першої інстанції для розгляду іншим суддею.

Керуючись статтями 336, 338, 345 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України

Касаційну скаргу ОСОБА_7 задовольнити частково.

Рішення апеляційного суду Миколаївської області від 19 лютого 2009 року та рішення Корабельного районного суду м. Миколаєва від 19 грудня 2008 року скасувати, а справу направити до суду першої інстанції для розгляду іншим суддею.

Ухвала оскарженню не підлягає.