Колегія суддів Судової палати у цивільних справах

Верховного Суду України в складі:

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_7, третя особа – Восьма Дніпропетровська державна нотаріальна контора, про визначення додаткового строку, достатнього для подання заяви про прийняття спадщини та визнання свідоцтв про право на спадщину недійсними,

У березні 2007 року ОСОБА_6 пред’явив в суді позов до ОСОБА_7 про визначення додаткового строку для прийняття спадщини.

Зазначав, що ІНФОРМАЦІЯ_1 року померла його бабуся ОСОБА_8, після смерті якої відкрилася спадщина на квартиру АДРЕСА_1 та грошові внески.

У встановлений законом строк він як спадкоємець за заповітом від 16 лютого 1994 року не звернувся до нотаріальної контори з заявою про прийняття спадщини, оскільки знаходився в місцях позбавлення волі.

Після звільнення з місць позбавлення волі з 14 червня 2003 року до 15 серпня 2005 року він теж не міг звернутися до нотаріальної контори з заявою про прийняття спадщини, так як не мав паспорта громадянина України чи іншого документа, що посвідчував його особу. В цей період він працював на різних роботах для того, щоб заробити кошти на отримання нового паспорта, проте не встиг цього зробити.

З 15 серпня 2005 року по 12 лютого 2007 року він знову знаходився в місцях позбавлення волі.

Після звільнення 12 лютого 2007 року він випадково знайшов свій військовий квиток і звернувся до суду з відповідним позовом.

Просив позов задовольнити, встановити йому додатковий строк для прийняття спадщини. В подальшому неодноразово уточнював та доповняв свої вимоги.

Зазначав, що під час його перебування в місцях позбавлення волі, відповідачка ОСОБА_7 у травні 2002 року звернулася до нотаріальної контори з заявою про прийняття спадщини після смерті її матері ОСОБА_8

22 квітня 2005 року ОСОБА_7 отримала свідоцтво про право на спадщину за законом, відповідно до якого отримала спадкове майно у виді грошових внесків з відповідними відсотками та компенсаціями, що знаходяться в філії Ощадного банку № 995/0111 м. Дніпропетровська, по рахунку № НОМЕР_1, в філії Ощадного банку № 5/0186 м. Дніпропетровська, по рахунку № НОМЕР_2, в філії Ощадного банку № 8420 м. Дніпропетровська по рахунку № НОМЕР_3 на підставі відповідних книжок.

18 травня 2007 року ОСОБА_7 отримала свідоцтво про право на спадщину за законом на квартиру АДРЕСА_1.

Посилаючись на вищевикладене, позивач остаточно просив суд поновити строк позовної давності, визначити додатковий строк для прийняття спадщини після смерті ОСОБА_8, визнати недійсними свідоцтва про право на спадщину за законом, видані 22 квітня 2005 року та 18 травня 2007 року на ім’я ОСОБА_7

Рішенням Самарського районного суду м. Дніпропетровська від 12 грудня 2008 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Дніпропетровської області від 27 квітня 2009 року, позов ОСОБА_6 задоволено. Визначено ОСОБА_6 додатковий строк для прийняття спадщини після смерті ОСОБА_8 в три місяці. Визнано недійсними свідоцтва про право на спадщину за законом, видані 22 квітня 2005 року та 18 травня 2007 року на ім’я ОСОБА_7

У касаційній скарзі ОСОБА_7 просить скасувати вказані судові рішення, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, і ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_6 відмовити.

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з’ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам ухвалені судові рішення не відповідають.

Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_6 суд виходив з їх доведеності.

Проте на порушення вимог ст.ст. 60, 212, 213 ЦПК України рішення суду не містить переконливих доводів на підтвердження зроблених висновків.

Суд належним чином не з’ясував характер та суть заявлених позивачем вимог, норми права, якими вони регулюються, докази, якими стверджуються та не дав їм належної правової оцінки.

Відповідно до ст. 1272 ЦК України, на підставі якої судом вирішено спір, в разі визнання причини пропуску строку для прийняття спадщини поважними, суд може визначити для спадкоємців додатковий строк, який буде достатнім для подачі ними заяви до нотаріуса про прийняття спадщини.

Заперечуючи проти позову ОСОБА_7 посилалася на те, що відразу після смерті бабусі ОСОБА_6 знав про складений на його ім’я заповіт та в період з 14 червня 2003 року до 15 серпня 2005 року (майже 2 роки), коли позивач знаходився на волі та працював на підприємстві "Електроюжмонтаж-3", він мав достатньо часу та можливість звернутися з заявою про прийняття спадщини до нотаріальної контори або з відповідним позовом до суду, але цього не зробив. Тому не є поважними причини пропуску позивачем строку для подання ним заяви про прийняття спадщини після смерті ОСОБА_8 до нотаріальної контори та строку позовної давності.

Проте всупереч ст. 60 ЦПК України суд належним чином цих пояснень відповідачки не перевірив, доказів, що спростовують зазначені обставини в рішенні не навів, хоча це має суттєве значення для правильного вирішення спору .

Крім того, задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_6, суд першої інстанції керувався нормами ЦК України (435-15) , який набрав чинності з 1 січня 2004 року.

Проте, відповідно до п.п. 4,5 Прикінцевих та перехідних положень Цивільного кодексу України (435-15) (2004 року), положення зазначеного Кодексу застосовується до тих прав і обов’язків, що виникли до набрання чинності Кодексом або продовжують існувати після набрання ним чинності.

Правила книги шостої Цивільного кодексу України (435-15) застосовуються також до спадщини, яка відкрилася, але не була прийнята ніким із спадкоємців до набрання чинності цим Кодексом.

Оскільки правовідносини виникли до набрання Кодексом чинності й не мають продовжуваного характеру, спадщина прийнята ОСОБА_7 у травні 2002 року, то суд при розгляді справи повинен керуватися положеннями Цивільного кодексу УРСР (1540-06) (1963 року).

Зазначені порушення закону залишилися поза увагою апеляційного суду.

З огляду на викладене постановлені судами рішення не можна визнати законними та обґрунтованими й вони підлягають скасуванню, а справа – направленню на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись ст.ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України

Касаційну скаргу ОСОБА_7 задовольнити частково.

Рішення Самарського районного суду м. Дніпропетровська від 12 грудня 2008 року та ухвалу апеляційного суду Дніпропетровської області від 27 квітня 2009 року скасувати.

Справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала оскарженню не підлягає.