Колегія суддів Судової палати у цивільних справах

Верховного Суду України в складі:

головуючого Патрюка М.В.,

суддів: Костенка А.В., Перепічая В.С.,

Мазурка В.А., Прокопчука Ю.В.,-

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, управління житлового комунального господарства Івано-Франківського міського виконавчого комітету (далі – УЖКГ Івано-Франківського МВК) про укладення окремого договору найму жилого приміщення, визначення порядку користування жилим приміщенням, усунення перешкод у користуванні жилим приміщенням та вселення; за зустрічним позовом ОСОБА_4, ОСОБА_5 до ОСОБА_3 про визнання такою, що втратила право користування жилим приміщенням за касаційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 29 січня 2008 року та ухвалу апеляційного суду Івано-Франківської області від 28 березня 2008 року,

У березні 2007 року ОСОБА_3 звернулася до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що вона разом із своїми неповнолітніми дітьми зареєстрована в АДРЕСА_2, яка складається з двох ізольованих кімнат, але ОСОБА_4 вигнав її з цієї квартири та чинить їй та дітям перешкоди в проживанні та користуванні цією квартирою.

ОСОБА_3 просила позов задовольнити, зобов’язати ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7 не чинити їй перешкод у користуванні зазначеною квартирою, укласти окремі договори найму жилих приміщень, виділити їй та її неповнолітнім дітям у користування кімнату площею 12, 2 кв. м. у спірній квартирі та вселити їх у квартиру, кімнату площею 16, 9 кв. м. виділити ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, а підсобні приміщення залишити в їх спільному користуванні.

ОСОБА_4, ОСОБА_5 звернулися до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_3 про визнання такою, що втратила право користування жилим приміщенням, посилаючись на те, що ОСОБА_3 тільки періодично проживала в спірній квартирі, оскільки вона більшість часу проживала в АДРЕСА_3, а після повернення її чоловіка з-за кордону в 2004 році разом із дітьми перейшла проживати до нього в квартиру АДРЕСА_1.

ОСОБА_4 та ОСОБА_5 просили зустрічні позовні вимоги задовольнити, у задоволенні позову ОСОБА_3 відмовити.

Рішенням Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 29 січня 2008 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Івано-Франківської області від 28 березня 2008 року, у задоволенні позовних вимог ОСОБА_3 відмовлено.

Зустрічний позов ОСОБА_4, ОСОБА_5 задоволено.

Визнано ОСОБА_3 разом із її неповнолітніми дітьми: ОСОБА_8, ОСОБА_9 такими, що втратили право користування квартирою № 59 у буд. № 7а по вул. С.Стецька в м. Івано-Франківську.

У касаційній скарзі ОСОБА_3 ставить питання про скасування судових рішень, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального та порушення норм процесуального права, і ухвалення нового рішення про задоволення її позовних вимог та відмови у задоволенні зустрічного позову.

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги цивільного процесуального законодавства й всебічно перевіривши обставини, вирішив справу у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин.

Обґрунтованим визнається рішення, в якому повно відображені обставини, що мають значення для даної справи, висновки суду про встановлені обставини і правові наслідки є вичерпними, відповідають дійсності та підтверджуються достовірними доказами, дослідженими в судовому засіданні.

Судові рішення не відповідають цим вимогам.

Згідно з ч. ч. 3, 4 ст. 212 ЦПК України суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв’язок доказів у їх сукупності. Результати оцінки доказів суд відображає в рішенні, в якому наводяться мотиви їх прийняття чи відмови у прийнятті.

Відмовляючи в задоволенні позовних вимог ОСОБА_3 та задовольняючи зустрічний позов, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, виходив з того, що ОСОБА_3 понад шість місяців не проживала в АДРЕСА_2 без поважних причин і відсутні підстави для продовження строку збереження жилого приміщення за нею.

Проте з такими висновками суду погодитися не можна.

Виходячи з положень ст. 71 ЖК України та роз’яснень, викладених в п. п. 10 і 11 постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 квітня 1985 року № 2 "Про деякі питання, що виникають в практиці застосування судами Житлового кодексу України" (v0002700-85) , право користування жилим приміщенням при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім’ї зберігається протягом шести місяців або інших строків, передбачених цією статтею. У разі відсутності цих осіб понад встановлені строки з поважних причин (перебування у відрядженні, внаслідок неправомірної поведінки інших членів сім’ї тощо) цей строк може бути продовжений судом.

Згідно зі ст.ст. 29, 310 ЦК України місцем проживання фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше приміщення, придатне для проживання в ньому (гуртожиток, готель тощо), у відповідному населеному пункті, в якому фізична особа проживає постійно, переважно або тимчасово. Фізична особа може мати кілька місць проживання, а також має право на вільний вибір місця проживання та його зміну, крім випадків, встановлених законом.

Постановляючи рішення, судом взяті до уваги лише доводи та докази відповідачів ОСОБА_4 та ОСОБА_5 .

Разом із тим, у порушення зазначених норм матеріального права суд не врахував заперечення ОСОБА_3 про те, що вона та її діти не мають іншого житла, тимчасово проживають у батьків чоловіка, декілька разів на рік повертаються проживати в спірну квартиру, а 6 березня 2007 року не змогли повернутися до цієї квартири у зв’язку з відсутністю ключів та вільного доступу до неї; а також показання свідків ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12 про ці факти; залишив без оцінки доводи ОСОБА_3 про перешкоди їй у користуванні квартирою та посилання на відсутність актів житлово-експлуатаційної контори, які підтверджували б відсутність її ОСОБА_3.) у спірній квартирі понад шість місяців.

Отже суд першої інстанції в порушення правил ч. 4 ст. 11 ЦПК України не сприяв всебічному і повному з’ясуванню обставин справи.

Суд апеляційної інстанції на зазначені обставини уваги не звернув, не перевірив доводів апеляційної скарги та залишив рішення суду першої інстанції без змін.

За таких обставин ухвалені у справі рішення вважати обґрунтованими немає підстав. Такі рішення підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись ст. ст. 336, 338, 345 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України

Касаційну скаргу ОСОБА_3 на рішення Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 29 січня 2008 року та ухвалу апеляційного суду Івано-Франківської області від 28 березня 2008 року задовольнити частково.

Рішення Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 29 січня 2008 року та ухвалу апеляційного суду Івано-Франківської області від 28 березня 2008 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала оскарженню не підлягає.