Колегія суддів Судової палати у цивільних справах

Верховного Суду України в складі:

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом закритого акціонерного товариства комерційний банк"ПриватБанк" до ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет іпотеки,

У березні 2009 року ЗАТ КБ "ПриватБанк" звернувся до суду із зазначеним позовом, мотивуючи вимоги тим, що 4 липня 2008 року між ним та ОСОБА_1. укладено кредитний договір, відповідно до умов якого відповідач отримав кредит у сумі 110 500 грн. зі сплатою 20,4 % річних за користування кредитом з кінцевим терміном повернення кредиту 4 липня 2013 року.

Відповідач належним чином умов договору про повернення кредиту частками не виконує, тому станом на 12 лютого 2009 року заборгованість за кредитним договором складає 105 038 грн. 91 коп.

Для забезпечення виконання зобов’язання за кредитним договором 4 липня 2008 року між сторонами укладено договір іпотеки, предметом якого є нерухоме майно - жилий будинок № 7, який розташований по вул. Малиновій у м. Жашків Черкаської області. Посилаючись на ч. 1 ст. 33 Закону України "Про іпотеку", просив звернути стягнення на предмет іпотеки.

Рішенням Жашківського районного суду Черкаської області від 28 квітня 2009 року в задоволенні позову ЗАТ КБ "ПриватБанк" про звернення стягнення на предмет іпотеки відмовлено.

Ухвалою апеляційного суду Черкаської області від 24 червня 2009 року рішення Жашківського районного суду Черкаської області від 28 квітня 2009 року залишено без змін.

У касаційній скарзі ЗАТ КБ "ПриватБанк" ставиться питання про скасування рішень судів першої та апеляційної інстанцій у зв’язку з порушенням судами норм матеріального та процесуального права та ухвалення нового рішення про відмову в позові.

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Судами встановлено, що 4 липня 2008 року ЗАТ КБ "Приватбанк" та ОСОБА_1. уклали кредитний договір № CSG0GA0000000016 на суму 110 500 грн. зі сплатою 20,4 % річних (а.с. 3-6).

Для забезпечення виконання зобов’язань за кредитним договором ЗАТ КБ "ПриватБанк" і ОСОБА_1. 4 липня 2008 року уклали договір іпотеки жилого будинку АДРЕСА_1, яка належать відповідачеві на праві приватної власності.

Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позову ЗАТ КБ "ПриватБанк", суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, підставою відмови у позові зазначив ту обставину, що строк погашення кредиту, установлений договором до 4 липня 2013 року, не збіг, а тому у відповідача є можливість до цього строку належним чином здійснити розрахунок із банком та повністю погасити заборгованість за кредитним договором.

Проте погодитися з такими висновками судів не можна.

Так, згідно зі ст. 14 ЦК України цивільні обов'язки виконуються у межах, встановлених договором або актом цивільного законодавства.

Відповідно до ч. 1 ст. 33 Закону України "Про іпотеку" у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки.

Статтею 589 ЦК України та ст. 20 Закону України "Про заставу" встановлено, що у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов’язання заставодержатель набуває право звернення стягнення на предмет застави в разі, якщо в момент настання терміну виконання зобов'язання, забезпеченого заставою, воно не буде виконано, якщо інше не передбачено законом чи договором.

Частиною 1 ст. 35 Закону України "Про іпотеку" передбачено, що в разі порушення основного зобов'язання та (або) умов іпотечного договору іпотекодержатель надсилає іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмову вимогу про усунення порушення. В цьому документі зазначається стислий зміст порушених зобов'язань, вимога про виконання порушеного зобов'язання у не менш ніж тридцятиденний строк та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання цієї вимоги. Якщо протягом встановленого строку вимога іпотекодержателя залишається без задоволення, іпотекодержатель вправі розпочати звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону.

Аналогічні положення містяться й у п. 23 договору іпотеки від 4 липня 2008 року, укладеного сторонами, згідно з якими в разі порушення кредитного договору Позичальником або договору іпотеки Іпотекодавцем, Іпотекодержатель направляє Іпотекодавцю і Позичальнику письмову вимогу про усунення порушення. Якщо протягом тридцятиденного строку вимога Іпотекодержателя залишається без задоволення, Іпотекодержатель вправі почати звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього договору.

Зазначивши вказані положення як підставу для відмови в задоволення позову, суди разом з тим не врахували норми ч. 2 ст. 35 Закону України "Про іпотеку", згідно з якими положення ч. 1 цієї статті не є перешкодою для реалізації права іпотекодержателя звернутися у будь-який час за захистом своїх порушених прав до суду у встановленому законом порядку.

Як убачається з матеріалів справи, заборгованість ОСОБА_1. за кредитом станом на 12 лютого 2009 року складає 105 038грн 91 коп.

Таким чином, визнавши, що ОСОБА_1. порушено умови кредитного договору, у зв’язку із чим виникла заборгованість за кредитом, суд, відмовляючи в задоволенні позову ЗАТ КБ "ПриватБанк", у порушення ст. ст. 213, 214 ЦПК України не встановив обставини, що мають значення для справи; дійсних прав і обов’язків сторін, які випливають з кредитного договору та договору іпотеки, не зазначив, на підставі яких правових норм дійшов висновку про відмову в задоволенні позову.

За таких обставин ухвалені у справі судові рішення не можна визнати законними та обґрунтованими, а тому на підставі ч ч. 2, 3 ст. 338 ЦПК України вони підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів

Касаційну скаргу закритого акціонерного товариства комерційного банку "ПриватБанк" задовольнити частково.

Рішення Жашківського районного суду Черкаської області від 28 квітня 2009 року та ухвалу апеляційного суду Черкаської області від 24 червня 2009 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала оскарженню не підлягає.