розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, третя особа – житлово-будівельний кооператив (далі – ЖБК) "Оболонь-10", про визнання його таким, що втратив право користування жилим приміщенням, та за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1, ОСОБА_3, ОСОБА_4, третя особа – ЖБК "Оболонь-10", про визнання свідоцтва про право власності на квартиру та договорів купівлі-продажу квартири недійсними, визнання права власності на ? частину квартири, вселення та усунення перешкод у користуванні житлом,

У березні 2000 року ОСОБА_1. звернулася до суду із зазначеним позовом і просила визнати ОСОБА_2. таким, що втратив право користування квартирою АДРЕСА_1, посилаючись на те, що відповідач з вересня 1995 року не проживає в зазначеній квартирі без поважних причин, квартирну плату та плату за комунальні послуги не сплачує, його речі в квартирі відсутні, рішенням загальних зборів ЖБК "Оболонь-10" відповідача виключено із членів кооперативу, а її прийнято в члени ЖБК "Оболонь-10".

У липні 2001 року ОСОБА_2. пред’явив зустрічний позов до ОСОБА_1. про вселення та усунення перешкод у користуванні жилим приміщенням, посилаючись на те, що спірна квартира належить йому та ОСОБА_1. на праві спільної сумісної власності, оскільки пайові внески за квартиру в ЖБК "Оболонь-10" були сплачені ними в повному обсязі під час шлюбу, але ОСОБА_1. чинить йому перешкоди в користуванні квартирою.

Згодом ОСОБА_2. уточнив та доповнив позовні вимоги, зазначив також, що 26 травня 2000 року ОСОБА_1. в порушення вимог закону одержала на своє ім’я свідоцтво про право власності на квартиру, 17 лютого 2001 року без його на те згоди продала квартиру ОСОБА_3, який у свою чергу 14 березня 2001 року продав квартиру ОСОБА_4., чим порушено його права, просив визнати недійсним свідоцтво про право власності ОСОБА_1. на квартиру АДРЕСА_1, видане їй 26 травня 2000 року, визнати недійсними договір купівлі продажу зазначеної квартири, укладений 17 лютого 2001 року між ОСОБА_1. і ОСОБА_3, договір купівлі-продажу квартири, укладений 14 березня 2001 року між ОСОБА_3 і ОСОБА_4., а також визнати за ним право власності на ? частину квартири.

Справа судами розглядалася неодноразово.

Рішенням Оболонського районного суду м. Києва від 26 листопада 2002 року позов ОСОБА_1. задоволено, в задоволенні зустрічного позову відмовлено.

Рішенням Апеляційного суду м. Києва від 3 березня 2003 року зазначене рішення скасовано й у частині позову ОСОБА_1. ухвалено нове рішення про відмову в задоволенні її позову, в решті справу передано на новий розгляд до того ж суду.

Останнім рішенням Оболонського районного суду м. Києва від 8 січня 2009 року позов ОСОБА_2. задоволено частково, постановлено визнати недійсним свідоцтво від 26 травня 2000 року про право власності на квартиру АДРЕСА_1, визнати недійсним договір купівлі-продажу зазначеної квартири, укладений 17 лютого 2001 року між ОСОБА_1. та ОСОБА_3, стягнути з ОСОБА_1. на користь ОСОБА_3 693 тис. грн., стягнути з ОСОБА_1. на користь ОСОБА_2. 220 грн. судових витрат; в задоволенні решти позову відмовлено.

Рішенням Апеляційного суду м. Києва від 23 червня 2009 року рішення суду першої інстанції в частині відмови в задоволенні позову ОСОБА_2. про визнання права власності на ? частину квартири скасовано та ухвалено в цій частині нове рішення про задоволення зазначених позовних вимог і визнання за ОСОБА_2. права власності на ? частину квартири АДРЕСА_1, рішення суду в частині стягнення з ОСОБА_1. на користь ОСОБА_3 693 тис. грн. вартості квартири змінено й постановлено стягнути зі ОСОБА_1. на користь ОСОБА_3 22 222 грн. 90 коп.; в решті рішення суду першої інстанції залишено без змін.

У касаційних скаргах ОСОБА_1. та ОСОБА_4. просять скасувати ухвалені в справі судові рішення в частині задоволення позову ОСОБА_2. та ухвалити нове рішення, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права.

Касаційні скарги підлягають задоволенню частково з таких підстав.

Судами установлено, що пайовий внесок за квартиру АДРЕСА_1 в ЖБК "Оболонь-10" було повністю внесено під час шлюбу ОСОБА_1. і ОСОБА_2., 28 вересня 1999 року їх шлюб розірвано. 26 травня 2000 року ОСОБА_1. на своє ім’я одержала свідоцтво про право власності на зазначену квартиру й 17 лютого 2001 року продала її ОСОБА_3 за 22 222 грн. 90 коп., який у свою чергу продав цю квартиру ОСОБА_4. за договором купівлі-продажу від 14 березня 2001 року також за 22 222 грн. 90 коп.

Задовольняючи частково позов, суд першої інстанції виходив із того, що на підставі статті 22 КпШС України спірна квартира належала сторонам на праві спільної сумісної власності, а тому свідоцтво про право власності на квартиру, видане лише ОСОБА_1., є недійсним, крім того, з передбачених статтею 48 ЦК УРСР 1963 року підстав є недійсним і договір купівлі-продажу квартири, укладений 17 лютого 2001 року між ОСОБА_1. та ОСОБА_3, оскільки на час укладення цього договору частки подружжя у спільній власності визначені не були, й ОСОБА_1. не мала права розпоряджатися квартирою без згоди ОСОБА_2.

Апеляційний суд погодився з такими висновками суду першої інстанції, разом із тим задовольнив також позов ОСОБА_2. про визнання за ним права власності на ? частину квартири, скасувавши рішення суду першої інстанції в частині відмови в задоволенні зазначених вимог.

Проте з такими висновками судів погодитися не можна.

Відповідно до статті 48 ЦК УРСР 1963 року, чинного на час виникнення спірних правовідносин, недійсною є та угода, що не відповідає вимогам закону, в тому числі ущемлює особисті або майнові права неповнолітніх дітей. По недійсній угоді кожна з сторін зобов'язана повернути другій стороні все одержане за угодою, а при неможливості повернути одержане в натурі – відшкодувати його вартість у грошах, якщо інші наслідки недійсності угоди не передбачені законом.

Згідно з частиною першою статті 145 цього Кодексу якщо майно за плату придбане у особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не повинен був знати (добросовісний набувач), то власник вправі витребувати це майно від набувача лише в разі, коли майно загублене власником або особою, якій майно було передане власником у володіння, або викрадено у того чи іншого, або вибуло з їх володіння іншим шляхом поза їх волею.

За змістом зазначених норм та виходячи із загальних засад цивільного законодавства суд може застосувати з власної ініціативи реституцію як наслідок недійсності оспорюваного правочину.

Разом із тим реституція як спосіб захисту цивільного права застосовується лише в разі наявності між сторонами укладеного договору, який визнано недійсним.

У зв'язку з цим вимога про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, за правилами реституції може бути пред'явлена тільки стороні недійсного правочину.

Норма частини другої статті 48 ЦК УРСР 1963 року (на теперішній час частини першої статті 216 ЦК України) не може застосовуватись як підстава позову про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, яке було відчужене третій особі.

Не підлягають задоволенню позови власників майна чи осіб, які вважають себе власниками майна, про визнання недійсними наступних правочинів щодо відчуження цього майна, які були вчинені після недійсного правочину.

У цьому разі майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача – з підстав, передбачених статтею 145 ЦК УРСР 1963 року (на теперішній час статтею 388 ЦК України).

Суд у порушення вимог статей 214, 215 ЦПК України на зазначене уваги не звернув, у достатньому обсязі не визначився із характером спірних правовідносин і визнав недійсним договір купівлі-продажу квартири від 17 лютого 2001 року, хоча ОСОБА_2. стороною цього договору не був, а після зазначеного правочину було вчинено наступний правочин – 14 березня 2001 року ОСОБА_3. продав квартиру ОСОБА_4.

Суд не перевірив наявності передбачених статтею 145 ЦК УРСР 1963 року підстав для витребування квартири у ОСОБА_4., хоча на час розгляду справи саме вона є власником спірної квартири на підставі нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу.

Також із урахуванням положень статті 22 КпШС України майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю незалежно від того, на ім’я кого з подружжя зареєстроване право власності на таке майно.

З огляду на наведене, є недостатньо обґрунтованим висновок суду про визнання недійсним свідоцтва про право власності на квартиру від 26 травня 2000 року лише з тих підстав, що воно видане на ім’я ОСОБА_1.

Апеляційний суд на зазначене уваги не звернув, у порушення вимог статей 303, 316 ЦПК України у достатній мірі не перевірив доводів апеляційних скарг, у рішенні не зазначив конкретні обставини й факти, що спростовують такі доводи, і залишив рішення суду першої інстанції в частині задоволення позову ОСОБА_2. без змін.

Крім того, ОСОБА_2. апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції не подавав, а ОСОБА_1. і ОСОБА_4. оскаржили в апеляційному порядку рішення Оболонського районного суду м. Києва від 8 січня 2009 року лише в частині задоволення позову ОСОБА_2., натомість апеляційний суд вийшов за межі доводів апеляційних скарг і скасував це рішення в неоскарженій відповідачками частині та постановив задовольнити позов ОСОБА_2. і в частині визнання за ним права власності на ? частину квартири.

Апеляційний суд не звернув уваги на те, що власником квартири в цілому на час розгляду справи є ОСОБА_4., визнавши право власності на ? частину цієї ж квартири й за ОСОБА_2.

За таких обставин ухвалені в справі судові рішення в частині задоволення позову ОСОБА_2. підлягають скасуванню з передачею справи в цій частині на новий розгляд до суду першої інстанції з підстав, передбачених частиною другою статті 338 ЦПК України.

Судові рішення в частині відмови ОСОБА_2 в задоволенні позову про усунення перешкод у користуванні квартирою та вселення в касаційному порядку не оскаржуються.

Керуючись статтею 336 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України

Касаційні скарги ОСОБА_1 та ОСОБА_4 задовольнити частково.

Рішення Оболонського районного суду м. Києва від 8 січня 2009 року та рішення Апеляційного суду м. Києва від 23 червня 2009 року в частині задоволення позову ОСОБА_2 про скасувати, справу в цій частині передати на новий розгляд до суду першої інстанції.