Колегія суддів Судової палати у цивільних справах

Верховного Суду України в складі:

головуючого Патрюка М.В.,

суддів: Пшонки М.П., Жайворонок Т.Є.,

Костенка А.В., Лященко Н.П., -

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4, органу опіки і піклування Іршавської районної державної адміністрації про відібрання дитини, визначення місця проживання дитини за касаційною скаргою ОСОБА_4 на рішення Іршавського районного суду Закарпатської області від 4 лютого 2009 року та ухвалу апеляційного суду Закарпатської області від 30 квітня 2009 року,

У липні 2008 року ОСОБА_3 звернувся до суду із зазначеним позовом, мотивуючи свої вимоги тим, що його донька, ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_1, у даний час мешкає у відповідача, який був співмешканцем його покійної дружини. Після смерті дружини ІНФОРМАЦІЯ_2 він намагається забрати дочку до себе, однак це йому не вдається. Посилаючись на ці обставини, позивач просив відібрати в ОСОБА_4 ОСОБА_5 й визначити місце її проживання:АДРЕСА_1, де він проживає.

Рішенням Іршавського районного суду Закарпатської області від 4 лютого 2009 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Закарпатської області від 30 квітня 2009 року позов задоволено. Відібрано від ОСОБА_4 дитину – ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_1; визначено місце проживання дитини – Закарпатська область, Іршавський район, с. Смологовиця, 57 (місце проживання ОСОБА_3.).

У касаційній скарзі ОСОБА_4 ставить питання про скасування судових рішень і ухвалення рішення про відмову в позові, мотивуючи свою вимогу порушенням судами норм матеріального й процесуального права.

Заслухавши доповідача, обговоривши доводи скарги та перевіривши матеріали справи, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково, а судові рішення – скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції з таких підстав.

Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з’ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Судом установлено, що мати ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_1, ОСОБА_6, яка проживала у шлюбі із ОСОБА_3, померла ІНФОРМАЦІЯ_2.

Після смерті матері, яка з 2003 року проживала з відповідачем у цивільному шлюбі, згідно з рішенням виконавчого комітету Великораковецької сільської ради Закарпатської області від 18 січня 2006 року №6 ОСОБА_4 було призначено опікуном ОСОБА_5, яка залишилася проживати з опікуном.

Задовольняючи позов ОСОБА_3 про відібрання неповнолітньої дочки, ОСОБА_5, від опікуна та передачу для виховання та спільного проживання до батька, районний суд, з яким погодився й апеляційний суд, виходив із того, що ОСОБА_4 вихованням дитини належно не займається, умови її проживання є незадовільними, а батьки мають переважне право перед іншими особами на виховання дитини.

Проте з таким висновком судів погодитися повністю не можна.

Суди не врахували, що на день ухвалення рішення ОСОБА_5 виповнилося 14 років і 2 місяці.

Як убачається з матеріалів справи, вона висловила бажання проживати разом із ОСОБА_4, що підтверджено її заявою (а.с. 63), а також поясненнями в судовому засіданні.

Відповідно до ч. 3 ст. 160 Сімейного кодексу України, якщо батьки дитини проживають окремо, місце проживання дитини, яка досягла чотирнадцяти років, визначається нею самою.

Ухвалюючи рішення, суди в порушення ст. ст. 214, 215, 303, 313, 315 ЦПК України на вказані вимоги закону уваги не звернули, у достатньому обсязі не визначилися з характером спірних правовідносин.

Суд не уточнив вимоги ОСОБА_3 і не звернув уваги на те, що на відміну від положень ст. 161 Сімейного кодексу України місце проживання дитини, яка досягла чотирнадцяти років, визначається нею самою (ч. 3 ст. 160 Сімейного кодексу України). Не уточнив суд і позицію органу опіки та піклування відповідно до вимог ч. 3 ст. 2 Сімейного кодексу України.

При цьому необхідно взяти до уваги й поведінку батька: чи є вона такою, щоб дитина тягнулася до нього; чи зможе він, керуючись почуттям любові до дитини, проявити життєву мудрість щодо поступового переходу дитини від одних умов життя до інших (тобто проживання з позивачем). Суд повинен також з’ясувати, чи можна в цій справі застосувати положення ч. 3 ст. 163 Сімейного кодексу України.

Крім того, суд не дав ніякої оцінки й актам обстеження матеріально-побутового стану сім’ї від 17 січня 2008 року та іншому акту, які за змістом є суперечливими (а.с. 10, 17), а також поясненням самої ОСОБА_5.

Виходячи з викладеного, суд повинен визначитися, чи передбачений нормами матеріального права обраний відповідачем спосіб захисту прав дитини.

За таких обставин судові рішення не можна вважати законними й обґрунтованими, тому вони підлягають скасуванню в повному обсязі з підстав ст. 338 ЦПК України.

Керуючись ст. ст. 338, 344, 345 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України

Касаційну скаргу ОСОБА_4 задовольнити частково.

Рішення Іршавського районного суду Закарпатської області від 4 лютого 2009 року та ухвалу апеляційного суду Закарпатської області від 30 квітня 2009 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала оскарженню не підлягає.