розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ спільного сумісного майна подружжя; за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1, третя особа - ОСОБА_3, про поділ спільного сумісного майна подружжя за касаційною скаргою ОСОБА_2 на рішення апеляційного суду Харківської області від 22 січня 2009 року,

У квітні 2005 року ОСОБА_1. звернулася до суду з указаним позовом, в якому з урахуванням уточнених вимог посилалася на те, що знаходилася зі ОСОБА_2. у зареєстрованому шлюбі з квітня 1988 року до травня 2005 року, від якого мають двох неповнолітніх дітей. За час шлюбу ними набуто рухоме й нерухоме майно, яке є спільним майном подружжя. Ураховуючи інтереси неповнолітніх дітей, просила виділити їй 2/3 частину майна, у тому числі й 2/3 частини нежитлової будівлі лабораторії тваринницьких стоків, а відповідачу – 1/3 частини майна.

Відповідач ОСОБА_2. у лютому 2006 року звернувся до суду із зустрічним позовом, в якому посилався на те, що нежитлова будівля лабораторії тваринницьких стоків, яка розташована в АДРЕСА_1 куплена ним у 2004 році для ведення підприємницької діяльності, яку він здійснює, оскільки як він, так і ОСОБА_1. є фізичними особами – підприємцями. Тому це майно та майно, яке відповідачка використовує у своїй підприємницькій діяльності: обладнання магазину "Сварщик", торговельні павільйони на території фірми "ЛОСК", не є об’єктом спільної сумісної власності подружжя та поділу не підлягають.

ОСОБА_2. просив виділити йому майна на суму 105 328 грн., а ОСОБА_1. - майна на суму 1 310 662 грн. 80 коп., у тому числі й майно (товар магазину "Сварщик"), яке вона отримала згідно з актом інвентаризації від 18 лютого 2005 року на суму 1 180 472 грн. 80 коп. і утримує в себе, не повертає та не виплачує йому його вартість.

Позовні вимоги ОСОБА_1. про визнання права власності та поділ у натурі житлового будинку АДРЕСА_2, вимоги ОСОБА_2. і третьої особи, яка заявила самостійні вимоги, про визнання права власності на вказаний житловий будинок ухвалою суду від 10 січня 2007 року виділено в самостійне провадження.

Рішенням Ленінського районного суду м. Харкова від 2 жовтня 2008 року позовні вимоги сторін задоволено частково. Визнано за ОСОБА_1. та виділено їй майна на суму 1 229 036 грн. 80 коп.; визнано за ОСОБА_2. і виділено йому майна на суму 41 836 грн. Стягнено компенсацію при поділі майна подружжя зі ОСОБА_1. на користь ОСОБА_2. 593 600 грн. 40 коп. У задоволенні решти вимог сторін відмовлено. Знято арешт із майна.

Рішенням апеляційного суду Харківської області від 22 січня 2009 року апеляційну скаргу ОСОБА_1. задоволено частково. Рішення суду першої інстанції в частині визнання за сторонами права власності та поділу майна (товару магазину "Сварщик"), що вказаний в акті інвентаризації від 18 лютого 2005 року, і стягнення компенсації на користь ОСОБА_2. у сумі 593 600 грн. 40 коп. скасовано та в задоволенні цих вимог ОСОБА_2. відмовлено; у частині відмови ОСОБА_1. у поділі нежитлової будівлі лабораторії тваринницьких стоків, що розташована на АДРЕСА_1, яка зареєстрована на ім’я ОСОБА_2., скасовано й за ОСОБА_1. визнано право власності на 1/2 частину цієї нежитлової будівлі. Стягнуто зі ОСОБА_1. на користь ОСОБА_2. компенсацію в поділі майна подружжя – 6 700 грн. В іншій частині рішення суду залишено без змін.

У касаційній скарзі ОСОБА_2. просить рішення апеляційного суду скасувати, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, і залишити без змін рішення суду першої інстанції.

Колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України, заслухавши суддю-доповідача, обговоривши доводи скарги та перевіривши матеріали справи, дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Відповідно до вимог ст. 324 ЦПК України підставами для касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Частково задовольняючи позовні вимоги колишнього подружжя ОСОБА_1 про поділ спільного сумісного майна подружжя в рівних частках, суд першої інстанції виходив із того, що наявність майна – автомобілів: "Форд-Фокус", Сузукі, Москвич-2141, виділених ОСОБА_2, та автомобілів: ІЖ-2115, ГАЗ-3307, ВАЗ-21043 і електростанції, виділених ОСОБА_1., підтверджена документально, вартість сторонами визначена. Наявність товару в магазині "Сварщик" з 158 найменувань на суму 1 180 472 грн. 80 коп. підтверджена актом інвентаризації від 18 лютого 2004 року, а їх вартість указана у відповідній накладній, що сторонами не оспорюється. Зазначене майно за актом, отримане ОСОБА_1., нею повернуто ОСОБА_2. лише з 10 найменувань на суму 3 336 грн., що підтверджено накладною від 14 березня 2005 року. Оскільки ОСОБА_1. це майно або приховує, або розпорядилась на свій розсуд, суд урахував це при поділі майна подружжя, стягнувши різницю у вартості майна на користь ОСОБА_2. Суд відмовив у поділі іншого майна, зазначивши, що воно належить до майна фізичної особи – підприємця та поділу як майно подружжя не підлягає, а саме: нежитлової будівлі лабораторії тваринницьких стоків, яка придбана та зареєстрована за ОСОБА_2. і використовується ним у підприємницькій діяльності, і обладнання магазину "Сварщик", торговельних павільйонів на території фірми "ЛОСК", які використовує в підприємницькій діяльності ОСОБА_1.

Апеляційний суд, скасовуючи рішення суду першої інстанції в частині поділу майна-товару, що знаходився в магазині "Сварщик", і відмовляючи ОСОБА_2. в його поділі, виходив із того, що акт інвентаризації складено 18 лютого 2005 року, тому невідомо, які дії з ним здійснювались до пред’явлення позову позивачкою в квітні 2005 року, а відповідачем у лютому 2006 року, не надано доказів його наявності та вартості на час поділу майна, і, крім того, заявлено вимоги про його поділ, а не про виділення одному з подружжя з виплатою компенсації різниці в вартості майні. Суд скасував рішення районного суду в частині відмови в поділі нежитлової будівлі лабораторії тваринницьких стоків і визнав за ОСОБА_1. право власності на 1/2 його частину виходячи з того, що ОСОБА_2. не довів того, що цю будівлю він купував саме як фізична особа-підприємець, яка зареєстрована за ним як за фізичною особою, і використовується ним у підприємницькій діяльності; крім того, його дружина при придбанні ним цієї будівлі не давала йому письмової нотаріальної згоди на розпорядження спільними сімейними коштами. Оскільки ОСОБА_1. виділено майна на суму 51 900 грн., а ОСОБА_2. – на суму 38 500 грн., суд стягнув на його користь різницю у вартості майна в розмірі 6 700 грн.

В іншій частині апеляційний суд погодився з рішенням суду щодо поділу автомобілів і відмови в поділі іншого майна, оскільки сторонами не надані докази наявності такого майна.

Проте до таких висновків суди дійшли з неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права.

Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Судом установлено, що сторони заявили вимоги про поділ майна подружжя, набутого ними за час шлюбу. При цьому сторонами не оспорюється, що вони є фізичними особами – підприємцями, які в своїй підприємницькій діяльності використовують частину спільного сумісного майна.

Відносно нежитлової будівлі лабораторії тваринницьких стоків, що розташована на АДРЕСА_1, яка зареєстрована на ім’я ОСОБА_2., то доводи апеляційного суду про його поділ як спільного сумісного майна подружжя з визнанням права власності за позивачкою на ? її частину, не відповідають вимогам закону. У порушення ст. ст. 212- 214 ЦПК України суд не з’ясував, яка норма матеріального права підлягає застосуванню до цих правовідносин: ст. ст. 57, 61 СК України, ст. 52 ЦК України, згідно з якими майно приватного підприємства чи фізичної особи-підприємця не є об’єктом спільної сумісної власності подружжя. Інший з подружжя має право тільки на частку одержаних доходів від цієї діяльності. Про таке застосування вимог закону звернуто увагу судів у п. 29 постанови Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 2007 року № 11 "Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя" (v0011700-07) .

З матеріалів справи та пояснень ОСОБА_2. убачається, що сторони 29 листопада 2003 року уклали угоду про купівлю цієї будівлі саме для виробничої діяльності підприємця ОСОБА_2., угода скріплена печатками сторін як фізичних осіб-підприємців. Крім того, ОСОБА_1. у позові визнала факт купівлі цієї будівля для підприємницької діяльності ОСОБА_1. (т. 1 а.с. 33), а тому в силу ч. 1 ст. 60 ЦПК України ці обставини не підлягали доказуванню.

Якщо ж суд визнає це майно спільним майном подружжя, то суд не з’ясував, чи можна його поділити, зважаючи на те, що зазначена нежитлова будівля використовується ОСОБА_2. у своїй підприємницькій діяльності як єдине ціле, у зв’язку із чим чи підлягає застосуванню норма права про виділення її одному з подружжя із відповідною компенсацією у вартості майна при його поділі іншому з подружжя.

Крім того, апеляційний суд погодився з тим, що інше майно (обладнання магазину "Сварщик", торговельні павільйони на території фірми "ЛОСК"), яке суд першої інстанції вказав, що воно належить підприємцю ОСОБА_1., не підлягає поділу як спільне сумісне майно подружжя.

Разом із тим, виключивши вказане майно з поділу майна подружжя, суд першої інстанції не врахував, що згідно із законом кожне з подружжя має право при поділі майна, набутого за час шлюбу, отримати частку одержаних доходів від цієї діяльності.

Що стосується поділу товару, що знаходився в магазині "Сварщик", який використовує у своїй підприємницькій діяльності ОСОБА_1., то як суд першої інстанції, так і суд апеляційної інстанції не встановили наявність цього майна (чи його частини) на час розгляду справи. Разом із тим, відмовляючи в позові про поділ цього майна, апеляційний суд зазначив, що наявність майна в натурі не підтверджена, а позову про виділення майна одному з подружжя з виплатою компенсації пред’явлено не було. Проте апеляційний суд неправильно витлумачив положення ст. 71 СК України, яка визначає способи поділу майна подружжя. Одним з таких способів є присудження майна одному з подружжя з покладенням на іншого з подружжя обов’язку компенсувати його частку у спільній сумісній власності. Так, згідно з актом інвентаризації цього товару він складався та підписувався самими сторонами 18 лютого 2005 року (т.1 а.с. 236-237). З акта вбачається, що товар, який є спільним сумісним майном подружжя, є в наявності, передається ОСОБА_1. на зберігання та для використання в діяльності.

Як роз’яснив Пленум Верховного Суду України в п. 30 постанови від 21 грудня 2007 року № 11 "Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя" (v0011700-07) , у випадку, якщо один із подружжя здійснив відчуження спільного сумісного майна на свій розсуд, приховав майно тощо, то таке майно або його вартість враховується при його поділі.

Також у порушення вимог ст. ст. 212- 214 ЦПК України суди не з’ясували, чи підлягає цей товар поділу як майно подружжя, якщо визнано, що Ступіна (Гнатюк В.А.) використовує його у своїй підприємницькій діяльності.

Крім того, суд першої інстанції, стягуючи компенсацію частки в майні подружжя, не звернув уваги на те, що присудження одному з подружжя грошової компенсації можливе лише за умови попереднього внесення другим із подружжя відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду (ч. 5 ст. 71 СК України). Матеріали справи не містять даних про сплату ОСОБА_2. на депозит суду відповідної грошової суми.

Апеляційний суд, переглядаючи рішення суду, на зазначене уваги не звернув.

У зв’язку із наведеним, у порушення вимог ст. ст. 10, 212- 214 ЦПК України суд як першої, так і апеляційної інстанції при перегляді рішення належним чином доводів позивача та заперечень відповідача по суті їх позовних вимог не перевірили.

Не можуть залишатись у силі судові рішення стосовно поділу й іншого рухомого майна подружжя, оскільки для поділу майна подружжям необхідно встановлювати обсяг усього спільно набутого майна.

За таких обставин рішення судів не відповідають вимогам ст. 213 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості, зазначені вище порушення призвели до неправильного вирішення спору, що в силу ст. 338 ЦПК України є підставою для скасування ухвалених судових рішень із передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.