Колегія суддів Судової палати у цивільних справах

Верховного Суду України в складі:

У жовтні 2006 року ОСОБА_6 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_7, виконавчого комітету Білоцерківської міської ради про визнання права власності на самочинно збудоване майно.

Зазначав, що згідно з договором дарування від 12 листопада 1975 року є власником ? частини житлового АДРЕСА_1. Власником другої половини будинку є ОСОБА_7 Половина будинку, що належала йому за договором, складалася з двох суміжних житлових кімнат, веранди, кухні та ванної кімнати. У 1988 році він провів добудову своєї частини будинку у вигляді другого поверху, побудувавши житлову кімнату площею 13,3 кв. м та літню кухню площею 4,9 кв. м. Крім того, добудував сходи на другий поверх, переобладнав частину сараю літ. В у літню кухню та добудував тамбур до сіней. Зазначені добудови й переобладнення проведені ним без дозволу відділу архітектури.

Оскільки добровільно згоди на узаконення добудови не надає, однак вісімнадцять років ніяких претензій не заявляла, самочинне будівництво не порушує її прав, проведене ним із дотриманням будівельних норм і правил, позивач просив визнати за ним право власності на об’єкти самочинного будівництва.

У листопаді 2007 року ОСОБА_7 звернулася до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_6, виконавчого комітету Білоцерківської міської ради про визнання частково недійсним рішення виконавчого комітету Білоцерківської міської ради та визнання права власності на нежитлову будівлю.

Зазначала, що на підставі договору купівлі-продажу від 18 жовтня 1973 року їй належить ? частина спірного житлового будинку, що складається з трьох житлових кімнат, кухні, коридору та сараю літ. В. Отже, сарай, який ОСОБА_6 самочинно переобладнав, належить їй, а тому рішення виконавчого комітету Білоцерківської міської ради від 24 лютого 1986 року № 55 порушує її право власності. Просить визнати незаконним указане рішення в частині п. 14 щодо узаконення сараю розміром 3,60 м на 5,07 м і визнати за нею право власності на сарай літ. В з погребом при АДРЕСА_1.

Рішенням Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 4 грудня 2007 року позов ОСОБА_6 задоволено. Визнано за ОСОБА_6 право власності на об’єкт самочинного будівництва – прибудову а 4-2 для розміщення сходової клітки, прибудову а5 для тамбура, прибудову а6 для літньої кімнати, прибудову а7 для житлової кімнати та переобладнання ? частини сараю літера В у літню кухню. Зустрічний позов ОСОБА_7 задоволено частково. Визнано незаконним та скасовано рішення виконавчого комітету Білоцерківської міської ради від 24 лютого 1986 року № 55 у частині узаконення за ОСОБА_6 права власності на сарай літера В. Визнано за ОСОБА_7 право власності на ? частину сараю літера В. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

Рішенням апеляційного суду Київської області від 29 лютого 2008 року вказане рішення суду першої інстанції скасовано в частині зустрічних позовних вимог та ухвалено в цій частині нове рішення, яким у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_7 відмовлено. У решті вказане рішення суду першої інстанції залишено без змін.

У касаційній скарзі ОСОБА_7 просить скасувати ухвалене рішення суду апеляційної інстанції, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, і залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Згідно зі ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_6 і визначаючи за ним право власності на самочинно збудоване майно, у тому числі й спірний сарай, суд першої інстанції, з висновками якого в цій частині погодився й апеляційний суд, виходив з їх доведеності.

Проте з таким висновком суду погодитися не можна, оскільки він ґрунтується на неправильному застосуванні норм матеріального права.

За загальним правилом особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього (ч. 2 ст. 376 ЦК України).

Відповідно до вимог ст. 376 ЦК України житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважається самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без належного дозволу чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил.

Право власності на самочинно збудоване нерухоме майно може бути за рішенням суду визнане за особою, яка здійснила самочинне будівництво на земельній ділянці, що не була їй відведена для цієї мети, за умови надання земельної ділянки у встановленому порядку особі під уже збудоване нерухоме майно.

Крім того, відповідно до ч. 3 ст. 375 ЦК України право власника на забудову здійснюється ним за умови додержання архітектурних, будівельних, санітарних, екологічних та інших норм і правил, а також за умови використання земельної ділянки за її цільовим призначенням.

У зв’язку із цим норми ч. 3 ст. 376 ЦК України можуть бути підставою для задоволення позову про визнання права власності на самочинно збудований об’єкт нерухомості лише тоді, коли при відсутності права на забудову земельної ділянки на момент подання позову позивачем було здійснено самочинне будівництво з додержанням архітектурних, будівельних, санітарних, екологічних, протипожежних та інших норм і правил.

Проте ці вимоги закону залишилися поза увагою суду.

Суд належним чином не з’ясував, чи додержано при будівництві вищезазначених об’єктів архітектурних, санітарних, екологічних, протипожежних та інших норм і правил.

Висновки відповідних державних органів (відділу архітектури та будівництва, пожежного та санітарного нагляду тощо) із цих питань у справі відсутні.

Визнаючи за сторонами право власності на самовільно перебудований сарай, суд не звернув уваги на те, що відповідно до ст. ст. 186, 381 ЦК України він є приналежністю головної речі (будинку), та не з’ясував, чи є положення ч. 5 ст. 376 ЦК України підставою для визнання окремого права власності на нього, в який спосіб і ким повинно здійснюватися узаконення таких об’єктів нерухомості.

Крім того, відповідно до вимог ч. 1 ст. 15 ЦК України, ст. 3 ЦПК України кожна особа має право на захист свого цивільного права лише в разі його порушення.

Проте суд належним чином не перевірив, чи було порушене ОСОБА_6 у суді питання предметом розгляду компетентного державного органу, рішення якого чи його відсутність давали б підстави вважати про наявність спору про право.

Ураховуючи викладене, судові рішення не можна визнати законними й вони підлягають скасуванню. Оскільки заявлені сторонами позови є взаємопов’язаними між собою, від правильного вирішення спору в зазначеній частині залежить і вирішення зустрічного позову, рішення підлягають скасуванню в повному обсязі.

Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України

Касаційну скаргу ОСОБА_7 задовольнити частково.

Рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 4 грудня 2007 року та рішення апеляційного суду Київської області від 29 лютого 2008 року скасувати.

Справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала оскарженню не підлягає.