Колегія суддів Судової палати у цивільних справах

Верховного Суду України в складі:

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_6 до Запорізького слідчого ізолятора Управління Державного департаменту України з питань виконання покарань у Запорізькій області (далі – Запорізький СІЗО) про стягнення невиплаченої заробітної плати та середнього заробітку за час затримки розрахунку за касаційною скаргою ОСОБА_6 на рішення Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 3 квітня 2009 року та рішення апеляційного суду Запорізької області від 10 червня 2009 року,

У листопаді 2008 року ОСОБА_6 звернулася до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що з 16 січня 2006 року до 23 червня 2008 року працювала в Запорізькому СІЗО на посаді діловода. При звільненні її з роботи за власним бажанням остаточний розрахунок із заробітної плати не проведено, тому після змін і доповнень позовних вимог просила стягнути із Запорізького СІЗО на її користь нараховану, але не виплачену винагороду в сумі 700 грн., середній заробіток за час затримки розрахунку з 1 липня 2008 року до 31 березня 2009 року в сумі 9 397 грн. 35 коп. та витрати на правову допомогу в сумі 600 грн.

Рішенням Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 3 квітня 2009 року в задоволенні позовних вимог відмовлено.

Рішенням апеляційного суду Запорізької області від 10 червня 2009 року скасовано рішення суду першої інстанції в частині відмови в стягненні премії та ухвалено в цій частині нове рішення, яким позовні вимоги ОСОБА_6 задоволено частково: стягнуто із Запорізького СІЗО на її користь борг у сумі 200 грн., 12 грн. витрат на правову допомогу; в решті - рішення залишено без змін.

ОСОБА_6 звернулася з касаційною скаргою до Верховного Суду України, в якій просить скасувати рішення Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 3 квітня 2009 року та рішення апеляційного суду Запорізької області від 10 червня 2009 року, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, і передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Касаційна скарга підлягає задоволенню.

Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із того, що адміністрація повністю розрахувалася з ОСОБА_6 при звільненні, премія не входить до структури заробітної плати, усі три спірні премії не виплачені через відсутність фінансування.

Частково задовольняючи позов, апеляційний суд виходив із того, що премія в розмірі 200 грн. була нарахована, але не виплачена ОСОБА_6 при звільненні, тому ця сума підлягає стягненню. Наказ про виплату премії в розмірі 500 грн. видано управлінням Державного департаменту України з питань виконання покарань у Запорізькій області (далі – УДДУ ПВП у Запорізькій області ), до якого позов не заявлено, тому в цій частині вимог відмовлено. Вимоги ОСОБА_6 про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не підлягають задоволенню, оскільки при звільненні відповідач розрахувався з нею в тій частині виплат, які ніким не заперечувалися.

З такими висновками судів повністю погодитись не можна.

За положеннями ч. 1 ст. 94 КЗпП України заробітна плата – це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану роботу.

Судом установлено, що ОСОБА_6. з 16 січня 2006 року працювала в Запорізькому СІЗО на посаді діловода. Наказом начальника УДДУ ПВП у Запорізькій області від 17 квітня 2006 року № 166 їй оголошено грошову винагороду в сумі 500 грн. за сумлінне виконання службових обов’язків. Наказом начальника Запорізького СІЗО від 8 вересня 2006 року № 61 о/с оголошено грошову винагороду ОСОБА_6 в сумі 100 грн. за сумлінне ставлення до службових обов’язків. Наказом начальника Запорізького СІЗО від 20 квітня 2007 року № 104 ОСОБА_6 премійовано у сумі 100 грн. за сумлінне ставлення до службових обов’язків. Указані грошові винагороди виплачені не були. 23 червня 2008 року ОСОБА_6 звільнена з роботи за власним бажанням, проте й при звільненні ці винагороди їй не виплачені.

Оскільки ОСОБА_6 перебувала в трудових відносинах із Запорізьким СІЗО, який діє на правах юридичної особи й перебуває на державному бюджеті, висновок апеляційного суду про відмову в задоволенні позову в частині стягнення премії в розмірі 500 грн. через те, що ця премія призначена наказом УДДУ ПВП у Запорізькій області, яке не було залучено до участі у справі, суперечить ст. 94 КЗпП України.

Крім того, з матеріалів справи вбачається, що премії, які ОСОБА_6 раніше отримувала від УДДУ ПВП у Запорізькій області, виплачувалися разом із заробітною платою (а.с. 26).

За положеннями ст. ст. 116, 117 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільненні. В разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в ст. 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Тобто ст. 117 КЗпП України передбачає відповідальність за затримку розрахунку при звільненні, який складається із сум, що належать працівникові від підприємства, а не лише заробітної плати.

Ураховуючи викладене, висновок суду першої інстанції в частині відмови у стягненні середнього заробітку за час затримки розрахункових через те, що премія не входить у структуру заробітної плати, суперечить вказаним положенням закону.

У п. 20 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 грудня 1999 року № 13 "Про практику застосування судами законодавства про оплату праці" (v0013700-99) Пленуму Верховного Суду України роз’яснено, що, установивши при розгляді справи про стягнення заробітної плати у зв’язку із затримкою розрахунку при звільненні, що працівникові не були виплачені належні йому від підприємства, установи, організації суми в день звільнення, коли ж він у цей день не був на роботі, - наступний після пред’явлення ним роботодавцеві вимог про розрахунок, суд на підставі ст. 117 КЗпП України стягує на користь працівника середній заробіток за весь період затримки розрахунку, а при непроведенні його до розгляду справи – по день постановлення рішення, якщо роботодавець не доведе відсутність в цьому своєї вини. Сама по собі відсутність коштів у роботодавця не виключає його відповідальності.

У порушення вимог закону й роз’яснень Пленуму Верховного Суду України суд першої інстанції дійшов передчасного висновку про відмову в задоволенні позову про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні через відсутність фінансування.

Між сторонами відсутній спір про розмір премій, оскільки він визначений відповідними наказами. Тому відмова апеляційного суду в стягненні середнього заробітку за час затримки виплати належних сум при звільненні з тих підстав, що між сторонами є спір про розмір премій, також є помилковою.

При цьому апеляційний суд не врахував положення ч. 2 ст. 117 КЗпП України, відповідно до якого при наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Таким чином, суди допустили неправильне застосування норм матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи, тому судові рішення підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України

Касаційну скаргу ОСОБА_6 задовольнити.

Рішення Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 3 квітня 2009 року та рішення апеляційного суду Запорізької області від 10 червня 2009 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала оскарженню не підлягає.