розглянувши в судовому засіданні справу за самостійними позовами ОСОБА_1, ОСОБА_2 та ОСОБА_3 до ОСОБА_4, відкритого акціонерного товариства "Азмол", третя особа - управління житлового господарства виконавчого комітету Бердянської міської ради Запорізької області, про визнання розпорядження про приватизацію та свідоцтва про право власності на житло недійсними за касаційною скаргою ОСОБА_4 на рішення апеляційного суду Запорізької області від 26 лютого 2009 року,

У лютому 2004 року ОСОБА_1 звернулась до суду з указаним позовом у своїх інтересах та в інтересах неповнолітньої ОСОБА_2, яка після досягнення повноліття пред’явила аналогічний позов, а ОСОБА_3 звернувся до суду із самостійним позовом, посилаючись на те, що вони разом із ОСОБА_5 (бабуся ОСОБА_1) проживають у квартирі АДРЕСА_1: ОСОБА_1 і ОСОБА_2 з дня народження відповідно з 1967 року та 1989 року, ОСОБА_3 з 1989 року - після реєстрації шлюбу зі ОСОБА_1 - і всі зареєстровані у цій квартирі. У січні 2004 року їм стало відомо про те, що ОСОБА_4 у 1993 року приватизувала квартиру на своє ім’я, чим порушила їхнє право на приватизацію житла, передбачене Законом України "Про приватизацію державного житлового фонду" (2482-12) . Позивачі просили поновити строк позовної давності, визнати недійсними розпорядження Бердянського дослідного нафтомаслозаводу № 184 від 25 травня 1993 року про передачу квартири у власність та свідоцтво про право власності на житло від 25 травня 1993 року.

Справа розглядалась неодноразово. Останнім рішенням Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 16 жовтня 2008 року в задоволенні позовів відмовлено.

Рішенням апеляційного суду Запорізької області від 26 лютого 2009 року рішення суду першої інстанції скасовано. Позови ОСОБА_1, ОСОБА_2 і ОСОБА_3 задоволено частково: визнано недійсним свідоцтво про право власності на квартиру АДРЕСА_1, видане 25 травня 1993 року Бердянським дослідним нафтомаслозаводом на ім’я ОСОБА_4. В іншій частині позову відмовлено.

У касаційній скарзі ОСОБА_4 просить скасувати рішення апеляційного суду, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, і залишити без змін рішення суду першої інстанції.

Колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України, заслухавши суддю-доповідача, обговоривши доводи скарги та перевіривши матеріали справи, дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Відповідно до вимог ст. 324 ЦПК України підставами для касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Судами встановлено, що квартира АДРЕСА_1 належить ОСОБА_4 відповідно до свідоцтва про право власності на житло, видане 25 травня 1993 року Бердянським дослідним нафтомаслозаводом на підставі розпорядження про приватизацію № 184 від 25 травня 1993 року.

На час приватизації у квартирі проживали та були зареєстровані, крім ОСОБА_4, позивачі ОСОБА_1, ОСОБА_3 та їхня дочка - ОСОБА_2

Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із того, що позивачі пропустили строк позовної давності, оскільки ОСОБА_1 і ОСОБА_3, які діяли як від свого імені, так і від імені неповнолітньої дочки - ОСОБА_2, підписували заяву про приватизацію й давали згоду для цього, а про приватизацію спірної квартири лише на ім’я ОСОБА_4 довідалися у вересні 1993 року, проте до суду звернулись у лютому 2004 року і підстав для поновлення позовної давності немає.

Апеляційний суд, скасовуючи рішення суду першої інстанції та частково задовольняючи позов, виходив із того, що позивачі на час приватизації квартири проживали в ній, мали право на її приватизацію й подали заяву про приватизацію та відповідну згоду, площа квартири обчислювалась із розрахунку на чотирьох осіб, тому фактично спірна квартира була приватизована всіма членами сім’ї, проте в порушення закону свідоцтво про право власності на житло було видане 25 травня 1993 року лише на ім’я ОСОБА_4 Крім того, відповідним законом узагалі не передбачено право відмови від участі в приватизації на користь наймача. Про своє порушене право вони довідалися в січні 2004 року, коли погіршились відносини з відповідачкою, а до цього часу вважали, що квартира приватизована й на їхнє ім’я, тому, звернувшись до суду в лютому 2004 року, вони строк позовної давності не пропустили.

Проте таких висновків суди дійшли з неправильним застосування норм матеріального та процесуального права.

Статтею 213 ЦПК України передбачено, що рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного законодавства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з’ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Таким вимогам судові рішення не відповідають.

Відповідно до ч. 1 ст. 179 ЦПК України предметом доказування під час судового розгляду є факти, які обґрунтовують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для вирішення справи (причини пропуску строку позовної давності тощо) і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Оскільки приватизація квартири здійснена в 1993 році, до спірних правовідносин застосовуються норми ЦК УРСР (1540-06) . Згідно зі ст. ст. 71, 76 цього Кодексу загальний строк для захисту права за позовом особи, право якої порушено (позовна давність), встановлюється у три роки. Перебіг терміну позовної давності починається з дня, коли особа узнала або повинна була дізнатися про порушення свого права.

З урахуванням викладеного та в силу положень ч. 3 ст. 10 ЦПК України, яка передбачає, що кожна особа повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог або заперечень, саме позивачі повинні довести, що про порушене право на приватизацію спірної квартири їм стало відомо, як вони заявляють, у січні 2004 році.

У порушення вимог ст. ст. 212- 214, 315 ЦПК України апеляційний суд у своєму рішенні дав оцінку лише доводам позивачів, визнавши їх обґрунтованими, при цьому зовсім не дав оцінки іншим як письмовим доказам, так і показанням свідків, відповідачки. Зазначене є порушення ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, оскільки справедливий судовий розгляд передбачає також і обґрунтування кожного доводу сторін по суті позову.

Так, відповідачка ОСОБА_4 посилалась на те, що про приватизацію нею спірної квартири позивачі узнали під час приватизації, оскільки дали згоду на приватизацію квартири на її ім’я, підписавши відповідні заяви, і діяли від імені неповнолітньої дочки (т. 1 а.с. 205-209). Крім того, у вересні 1993 році чоловік ОСОБА_1, ОСОБА_3 отримав на руки з комунального підприємства технічної інвентаризації довідку про правову реєстрацію квартири на її ім’я, в якій зазначено про приватизацію квартири (т. 2 а.с. 43). Також про приватизацію житла в паспортах громадянина України проставляється відповідний штамп. Проте до 2004 року ніхто з них не пред’являв ніяких претензій ОСОБА_4 чи позову до суду.

У порушення норм процесуального закону зазначеним доказам апеляційний суд оцінки не дав.

При цьому суд першої інстанції відповідно до вимог ст. 212 ЦПК України належним чином оцінив доводи сторін, правильно визнав, що позивачі мали право на приватизацію квартири, довідалися про порушене право в 1993 року, проте звернулись до суду лише в лютому 2004 року, пропустивши строк позовної давності, а підстав для його поновлення немає.

За таких обставин судове рішення апеляційного суду не може вважатися законним та обґрунтованим і відповідно до положень ст. 339 ЦПК України підлягає скасуванню із залишенням у силі судового рішення суду першої інстанції.