Колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України у складі:

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_7 про стягнення боргу за договором позики за касаційною скаргою ОСОБА_7 на рішення Білогірського районного суду від 6 листопада 2006 року та ухвалу Апеляційного суду Автономної Республіки Крим від 27 березня 2007 року,

У липні 2006 року ОСОБА_6 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_7 про стягнення боргу за договором позики, посилаючись на те, що 14 лютого 2005 року відповідач одержав від нього за договором позики 175 000 грн., які зобов’язався повернути до 1 вересня 2005 року, але взятого на себе за договором зобов’язання не виконав.

Рішенням Білогірського районного суду від 6 листопада 2006 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Автономної Республіки Крим від 27 березня 2007 року, позов задоволено. Стягнуто з ОСОБА_7 на користь ОСОБА_6 175 000 грн. боргу за договором позики від 14 лютого 2005 року.

У касаційній скарзі ОСОБА_7, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просить скасувати зазначені судові рішення та ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити.

Заслухавши доповідь судді Верховного Суду України, дослідивши матеріали справи та перевіривши наведені у скарзі доводи, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково.

Ухвалюючи рішення про задоволення позову суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, виходив із того, що відповідач отримав від позивача за договором позики грошову суму, яку в обумовлений договором строк не повернув.

Однак з таким висновком суду погодитися не можна.

Відповідно до ст. 1046 ЦК України договір позики є укладеним з моменту передання грошей.

Ст. 1051 ЦК України встановлено, що позичальник має право оспорити договір позики на тій підставі, що грошові кошти або речі насправді не були одержані ним від позикодавця. Якщо договір позики має бути укладений у письмовій формі, рішення суду не може ґрунтуватися на свідченнях свідків для підтвердження того, що гроші насправді не були одержані позичальником від позикодавця.

Заперечуючи щодо позову ОСОБА_7 посилався на те, що насправді грошей в позивача він не позичав та вказував, що в період з серпня 2001 р. по 2005 р. вони з позивачем вели спільну господарську діяльність, яка полягала у вирощуванні сільськогосподарських культур: він, відповідач, як директор товариства з обмеженою відповідальністю "Фірма "Полюс" (далі – ТОВ "Фірма "Полюс"), а позивач ОСОБА_6 - як представник приватного підприємства "Торська" (далі – ПП "Торська"). В процесі зазначеної спільної господарської діяльності ПП "Торська" через свого представника, позивача по справі, на виконання укладених з ТОВ "Фірма "Полюс" договорів постачало посівний та паливно-мастильні матеріали, добрива та кошти для ремонту сільськогосподарської техніки, а ТОВ "Фірма "Полюс" проводило розрахунок з ПП "Торська" вирощеною сільськогосподарською продукцією. Оскільки при укладенні договору на поставку матеріалів ПП "Торська" ціна на сільськогосподарську продукцію, зокрема на пшеницю та ячмінь, була високою, а на момент розрахунку ціни на неї істотно знизилися, позивач, як представник ПП "Торська", вважав, що ТОВ "Фірма "Полюс" недопоставило сільськогосподарської продукції на суму 175 000 грн., а тому під фізичним та психічним тиском змусив його, відповідача, в лютому 2005 року написати розписку про наче б то отриману ним в борг за договором позики саме таку суму.

Зазначене посилання має значення для правильного вирішення спору, а тому, не перевіривши, чи підтверджується воно належними та допустимими доказами суд допустив порушення норм процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи і відповідно до ч. 2 ст. 338 ЦПК України є підставою для скасування ухваленого рішення та передачі справи на новий розгляд. Оскільки зазначене порушення було допущено судом першої інстанції і не було усунено апеляційним судом справу слід передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись п. 2 ч. 1 ст. 336, ч. 2 ст. 338, п. 2 ч. 1 ст. 344 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України,

Касаційну скаргу ОСОБА_7 задовольнити частково.

Рішення Білогірського районного суду від 6 листопада 2006 року та ухвалу Апеляційного суду Автономної Республіки Крим від 27 березня 2007 року скасувати і передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала оскарженню не підлягає.