Колегія суддів Судової палати у цивільних справах

Верховного Суду України в складі:

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_6 та третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, ОСОБА_7 до ОСОБА_8, ОСОБА_9 про визнання третейської угоди недійсною та визнання недійсним рішення третейського суду за касаційною скаргою ОСОБА_8 на рішення Ленінського районного суду м. Вінниці від 16 квітня 2007 року та ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Вінницької області від 4 липня 2007 року,

У вересні 2006 року ОСОБА_6 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_8 про визнання третейської угоди недійсною та скасування рішення третейського суду.

Зазначала, що їй та її синові, ОСОБА_10, на праві власності належало по ? частині квартири АДРЕСА_1. Співвласниками ? частини квартири є її чоловік, ОСОБА_11, та його покійна мати – ОСОБА_12

Відповідач ОСОБА_8,. заступник прокурора Тростянецького району, надавав їй юридичні послуги з питань поновлення її на роботі, унаслідок чого в неї перед ним виникла заборгованість, яку вона не змогла погасити. Він запропонував заставити частину квартири, а після розрахунку з ним квартира буде їй повернута. Нотаріус відмовив у посвідченні договору застави, оскільки після смерті співвласника квартири спадщина ще не оформлена. Для того, щоб нотаріально не посвідчувати договір застави, відповідач запропонував їй провести оформлення угоди через третейський суд.

10 грудня 2005 року в простій письмовій формі укладено договір купівлі продажу, відповідно до якого вона й син нібито продали відповідачу ? частину квартири, в цей же день було укладено третейську угоду про передачу спору на вирішення третейського суду, складено її відзив на позовну заяву про визнання позову та ухвалено рішення третейського суду про визнання договору купівлі-продажу дійсним і визнання за відповідачем права власності на ? частину квартири.

У кінці січня 2006 року вона повністю розрахувалась із відповідачем за надані ним юридичні послуги, проте повернути їй квартиру він відмовився.

Просила визнати недійсною третейську угоду від 10 грудня 2005 року та рішення третейського суду від 10 грудня 2005 року.

У жовтні 2006 року позов доповнила, просила скасувати рішення третейського суду від 8 лютого 2006 року про визнання дійсним договору дарування, відповідно до якого ОСОБА_8 подарував спірну частину квартири ОСОБА_9, та визнання права власності на ? частину квартири за ОСОБА_9, поновити строк для оскарження рішень третейських судів.

У лютому 2007 року ОСОБА_7 з тих самих підстав, що й ОСОБА_13, звернувся до суду з позовом про визнання недійсною третейської угоди від 10 грудня 2005 року, рішення третейського суду від 10 грудня 2005 року та рішення третейського суду від 8 лютого 2006 року, просив також поновити строк для оскарження рішень третейських судів.

Рішенням Ленінського районного суду м. Вінниці від 16 квітня 2007 року, залишеним без змін ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Вінницької області від 4 липня 2007 року, позов задоволено. Постановлено поновити ОСОБА_6 і ОСОБА_7 строк для оскарження рішень третейських судів від 10 грудня 2005 року та 8 лютого 2006 року й скасувати ці рішення; визнати недійсною третейську угоду від 10 грудня 2005 року, укладену між ОСОБА_6, ОСОБА_7 і ОСОБА_8.; скасувати рішення третейського суду від 10 грудня 2005 року та рішення третейського суду від 8 лютого 2006 року.

ОСОБА_8 звернувся до Верховного Суду України з касаційною скаргою, в якій просить скасувати постановлені судові рішення та відмовити в задоволенні позову, посилаючись на порушення судами норм процесуального права й неправильне застосування норм матеріального права.

Касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Згідно із ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження судового рішення є неправильне застосування судом норм матеріального чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до вимог ст. 335 ЦПК України суд касаційної інстанції перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої та апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права і не може встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні суду чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Касаційний суд перевіряє законність судових рішень лише в межах вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з п. 3 ч. 3 ст. 51 Закону України "Про третейські суди" рішення третейського суду може бути скасоване у випадку, коли третейську угоду визнано недійсною компетентним судом.

За положеннями ст. 5 Закону України "Про третейські суди" юридичні та (або) фізичні особи мають право передати на розгляд третейського суду будь-який спір, який виникає з цивільних чи господарських правовідносин, крім випадків, передбачених законом. Спір може бути переданий на розгляд третейського суду за наявності між сторонами третейської угоди, яка відповідає вимогам цього Закону.

За змістом ст. 2 указаного Закону третейська угода – це угода сторін про передачу спору на вирішення третейським судом, тобто передумовою укладення третейської угоди та однією з підстав звернення до третейського суду є наявність спору.

Судами встановлено, що між сторонами не існувало ніякого спору й 10 грудня 2005 року вони уклали угоду про передачу спору на вирішення третейського суду з тим, щоб нотаріально не посвідчувати договір застави частини квартири.

За таких обставин суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що третейська угода не відповідає закону, тому обґрунтовано визнав її недійсною та скасував рішення третейського суду від 10 грудня 2005 року.

Що стосується доводів скаржника про відсутність у ОСОБА_6 та ОСОБА_7, які не були сторонами третейської угоди, права на звернення до суду з вимогою про визнання такої угоди недійсною, то вони висновків судів не спростовують.

Зокрема, відповідно до Закону України "Про третейські суди" (1701-15) третейський суд – це недержавний незалежний орган, що утворюється за угодою або відповідним рішенням заінтересованих фізичних та (або) юридичних осіб у порядку, встановленому цим Законом, для вирішення спорів, що виникають із цивільних та господарських правовідносин.

Згідно з Конституцією України (254к/96-ВР) Україна є демократичною, соціальною, правовою державою; права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави, а утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави (ст. ст. 1, 3 Конституції України).

Гарантуючи судовий захист з боку держави, Конституція України (254к/96-ВР) одночасно визнає право кожного будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань (ч. 5 ст. 55 Конституції України). І це конституційне право не може бути скасоване або обмежене (ч. 2 ст. 22, ст. 64 Конституції України).

Способами реалізації права кожного захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань у сфері цивільних правовідносин є звернення до третейського суду (у передбаченому Законом України "Про третейські суди" (1701-15) випадках і порядку) та судовий захист.

Третейський розгляд спорів сторін у сфері цивільних правовідносин – це вид недержавної юрисдикційної діяльності і не є здійсненням правосуддя.

Ураховуючи положення ст. ст. 55, 64, 124 Конституції України, аналізуючи зміст Закону України "Про третейські суди" (1701-15) та ст. 17 ЦПК України третейський суд як недержавний орган за цим Законом має повноваження вирішення спорів лише тих сторін, якими укладено угоду (прийнято рішення) про передачу спору на розгляд третейського суду, і ці повноваження третейського суду не поширюються на спори, в яких, крім цих осіб, сторонами є інші особи, які не були сторонами третейської угоди, або спори, які стосуються прав і обов’язків інших осіб, що не є сторонами третейської угоди.

Відповідно до ст. 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права, а норми Конституції України (254к/96-ВР) є нормами прямої дії.

Виходячи з принципу верховенства права, положень ст. ст. 21, 22 Конституції України щодо непорушності конституційних прав особи, положень ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка гарантує права особи на доступ до суду і справедливий розгляд його справи судом, та положень ст. ст. 3, 15 ЦК України, ст. ст. 1, 3, 4 ЦПК України щодо права особи на судовий захист цивільного права та інтересу слід дійти висновку про пріоритетність права особи на судовий захист цивільних прав і інтересів, у тому числі шляхом оскарження дій і рішень.

Таким чином, ураховуючи зазначені положення та принцип добровільності утворення третейського суду, обов’язковість рішення третейського суду лише для сторін третейської угоди, положення ст. 51 Закону України "Про третейські суди" щодо неможливості оскарження рішення третейського суду (крім випадків, передбачених у ч. 3 цієї норми) поширюється лише на сторін третейської угоди і не може поширюватись на інших осіб, які не є учасниками третейської угоди і третейського розгляду, права і інтереси яких порушено рішенням третейського суду, прийнятим з перевищенням наданих йому повноважень та поза межами його компетенції (ст. 27 Закону України "Про третейські суди").

В зв’язку з цим, хоча позивачі ОСОБА_6 та ОСОБА_7 не були сторонами у справі за позовом ОСОБА_9 до ОСОБА_8 про визнання договору дарування дійсним і визнання права власності на ? частину квартири, але вони мають право на оскарження рішення третейського суду від 8 лютого 2006 року, оскільки ним порушуються їхні права.

Згідно з положеннями ст. 337 ЦПК України суд касаційної інстанції відхиляє касаційну скаргу, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням вимог матеріального і процесуального права.

Судові рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права й доводи скарги висновків судів не спростовують.

Відсутні й передбачені ст. 338 ЦПК України підстави для обов’язкового скасування судового рішення.

Керуючись ст.ст. 336, 337 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України

Касаційну скаргу ОСОБА_8 відхилити.

Рішення Ленінcького районного суду м. Вінниці від 16 квітня 2007 року та ухвалу апеляційного суду Вінницької області від 4 липня 2007 року залишити без змін.

Ухвала оскарженню не підлягає.