Колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного

Суду України в складі:

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про стягнення боргу за договором позики, за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Апеляційного суду Автономної Республіки Крим у м. Феодосії від 20 листопада 2007 року,

У лютому 2006 року ОСОБА_1 звернулася до суду із названим позовом.

Зазначала, що 15 грудня 2003 року відповідачі позичили в неї гроші в сумі, еквівалентній 7000 доларів США, а 10 листопада 2004 року – в сумі, еквівалентній 8000 доларів США, взявши на себе зобов’язання повернути їх на першу вимогу, про що ОСОБА_2. написала власноручні розписки.

В грудні 2005 року вона звернулася до ОСОБА_2. з проханням повернути борг, однак відповідачка їй відмовила, пославшись на відсутність коштів.

Оскільки відповідачі порушили взяті зобов’язання, ОСОБА_1, уточнивши позовні вимоги, просила суд стягнути з подружжя Калініних на її користь 35350 грн. боргу, 10739 грн. 19 коп. процентів на рівні облікової ставки НБУ і 1255 грн. 75 коп., що становлять 3 % річних за час прострочення виконання зобов’язання за першим договором, а також 40400 грн. боргу, 9634 грн. 45 коп. процентів і 1356 грн. 01 коп. річних за час прострочення виконання зобов’язання за другим договором.

Рішенням Керченського міського суду Автономної Республіки Крим від 6 вересня 2007 року позов задоволено: стягнуто солідарно з ОСОБА_2. і ОСОБА_3. на користь позивачки 35350 грн. боргу за договором позики від 15 грудня 2003 року, 10739 грн. 19 коп. процентів за цим договором, 1255 грн. 75 коп. річних за час прострочення виконання зобов’язання, а також 40400 грн. боргу за договором позики від 10 листопада 2004 року, 9634 грн. 45 коп. процентів і 1356 грн. 35 коп. річних за час прострочення виконання зобов’язання та судові витрати.

Рішенням Апеляційного суду Автономної Республіки Крим у м. Феодосії від 20 листопада 2007 року рішення місцевого суду скасовано та ухвалено нове рішення, яким позов задоволено частково: стягнуто солідарно з ОСОБА_2. і ОСОБА_3. на користь позивачки 35350 грн. боргу за договором позики від 15 грудня 2003 року, 40400 грн. боргу за договором позики від 10 листопада 2004 року та судові витрати, а в решті вимог відмовлено.

У касаційній скарзі ОСОБА_1 просить рішення апеляційного суду скасувати та вирішити спір по суті, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Задовольняючи позов, місцевий суд виходив із того, що ОСОБА_2. в інтересах сім’ї взяла в борг у ОСОБА_1 грошові суми, які не повернула на вимогу позивачки, а тому разом зі своїм чоловіком зобов’язана повернути борг у національній валюті, а також проценти за користування грошима на рівні облікової ставки НБУ і три відсотки річних відповідно до вимог, передбачених ст.ст. 625, 1048 ЦК України.

Скасовуючи рішення місцевого суду в частині стягнення процентів і трьох відсотків річних та ухвалюючи в цій частині нове рішення про відмову в цих вимогах, апеляційний суд дійшов висновку, що перший договір позики було укладено до набрання чинності ЦК України (435-15) 2003 року, другий договір позики укладено на тих самих умовах, що і перший, а тому обидва договори позики мали безвідсотковий характер; право вимоги про стягнення трьох відсотків річних за час прострочення виконання зобов’язання не настало, оскільки вимога про повернення боргу позивачкою пред’явлена відповідачам разом із поданням позову.

Проте повністю погодитися з такими висновками судів не можна.

Відповідно до чч. 1 і 2 ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Згідно з вимогами ст. 214 цього Кодексу під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

За правилами ст. 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов’язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових котів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Відповідно до ст. 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України.

Договір позики вважається безпроцентним, якщо він укладений між фізичними особами на суму, яка не перевищує п'ятдесятикратного розміру неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, і не пов'язаний із здійсненням підприємницької діяльності хоча б однією із сторін.

При вирішенні справи суди виходили з того, що між ОСОБА_1 та ОСОБА_2, яка перебуває в шлюбі з ОСОБА_3, 15 грудня 2003 року було укладено договір позики на суму 7000 доларів США, а 10 листопада 2004 року – на суму 8000 доларів США., які відповідачка на вимогу позивачки не повернула.

Висновок апеляційного суду про те, що договір позики від 15 грудня 2003 року є безпроцентним, оскільки ЦК УРСР (1540-06) 1963 року не передбачав можливості стягнення відсотків за таким договором, є вірним.

Однак договір позики від 10 листопада 2004 року значно перевищує п'ятдесятикратний розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян (850 грн.). Оскільки апеляційним судом правових підстав, передбачених ч. 2 ст. 1048 ЦК України, за якими договір позики вважається безпроцентним, чи будь-яких інших, не наведено, висновок апеляційного суду щодо безпроцентності цього договору не можна визнати законним і обґрунтованим.

Крім того, можливість стягнення трьох відсотків річних за час прострочення виконання зобов’язання передбачалася ст. 214 ЦК УРСР 1963 року та передбачена ч. 1 ст. 1050 ЦК України 2003 року.

Згідно з вимогами ч. 1 ст. 1049 ЦК України якщо договором не встановлений строк повернення позики або цей строк визначений моментом пред'явлення вимоги, позика має бути повернена позичальником протягом тридцяти днів від дня пред'явлення позикодавцем вимоги про це, якщо інше не встановлено договором.

Відмовляючи в задоволенні вимог про стягнення трьох відсотків річних, апеляційний суд належним чином не спростував висновок місцевого суду про одержання відповідачкою вимоги ОСОБА_1 про повернення боргу саме 3 березня 2006 року, не встановив час початку перебігу строку для виконання зобов’язання та повністю не визначився з характером спірних правовідносин і правовою нормою, що підлягала застосуванню в цьому випадку.

З огляду на наведене ухвалене рішення апеляційного суду не може бути визнано законним й обґрунтованим, тому воно підлягає скасуванню з підстав, передбачених ч. 2 ст. 338 ЦПК України, з передачею справи на новий апеляційний розгляд.

Керуючись ст.ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Апеляційного суду Автономної Республіки Крим у м. Феодосії від 20 листопада 2007 року скасувати, а справу передати на новий розгляд до того ж суду апеляційної інстанції.

Ухвала оскарженню не підлягає.