Колегія суддів Судової палати у цивільних справах

Верховного Суду України у складі:

розглянувши в судовому засіданні цивільну справу за позовом товариства з обмеженою відповідальністю "Фінансово-консультативний центр сприяння розвитку підприємництва" (далі - ТОВ "ФКЦСРП") до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про визнання недійсними договорів купівлі-продажу за скаргою ОСОБА_2 про перегляд у зв'язку за винятковими обставинами ухвали Верховного Суду України від 10 липня 2007 року,

У липні 2006 року ТОВ "ФКЦСРП" звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про визнання недійсними договорів купівлі-продажу нерухомого майна від 3 лютого 2003 року та 20 травня 2004 року з підстав, що зазначені договори купівлі-продажу нежилих приміщень укладені з порушенням норм чинного законодавства, а саме - ст. ст. 48, 63, 114 ЦК Української РСР, ст. ст. 203, 658 ЦК України. ТОВ "ФКЦСРП" на підставі ст. ст. 48, 63, 114 ЦК Української РСР, ст. ст. 203, 215, 216, 388, 392, 658 ЦК України просило визнати недійсним з моменту укладення договір купівлі-продажу нежилих приміщень, укладений 3 лютого 2003 року між ТОВ "ФКЦСРП" та ОСОБА_2; визнати недійсним з моменту укладення договір купівлі-продажу нежилих приміщень, укладений 20 травня 2004 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2; визнати за ТОВ "ФКЦСРП" право власності на спірні нежилі приміщення, що знаходяться за адресою: м. Київ, вул. Шота Руставелі, 16 та були відчужені за договорами від 3 лютого 2003 року та 20 травня 2004 року; витребувати в ОСОБА_2 та передати ТОВ "ФКЦСРП" нежилі приміщення, передані ОСОБА_2 за договором купівлі-продажу від 20 травня 2004 року; зобов'язати комунальне підприємство "Київське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об'єкти нерухомого майна" провести державну реєстрацію права власності на нежилі приміщення за ТОВ "ФКЦСРП".

Рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 11 серпня 2006 року позов ТОВ "ФКЦСРП" задоволено.

Рішенням апеляційного суду м. Києва від 5 грудня 2006 року рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 11 серпня 2006 року змінено, доповнено резолютивну частину рішення та постановлено: стягнути з ТОВ "ФКЦСРП" на користь ОСОБА_2 133 150 гривень, отриманих за договором купівлі-продажу нежилих приміщень від 3 лютого 2003 року; стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 545 200 гривень, які отримані за договором купівлі-продажу нежилих приміщень від 20 травня 2004 року.

Ухвалою Верхового Суду України від 10 липня 2007 року касаційну скаргу ОСОБА_2 відхилено, рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 11 серпня 2006 року та рішення апеляційного суду м. Києва від 5 грудня 2006 року залишено без змін.

Від ОСОБА_2 надійшла скарга про перегляд рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 11 серпня 2006 року, рішення апеляційного суду м. Києва від 5 грудня 2006 року, ухвали Верхового Суду України від 10 липня 2007 року у зв'язку з винятковими обставинами з мотивів неоднакового застосування судом касаційної інстанції одного й того самого положення закону.

Ухвалою колегії суддів від 7 жовтня 2008 року ОСОБА_2 поновлено строк на оскарження судових рішень у зв'язку з винятковими обставинами та допущено до провадження в порядку глави 3 ЦПК України (1618-15) .

У скарзі у зв'язку з винятковими обставинами ОСОБА_2, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції норм ст. 63 ЦК Української РСР, ст. ст. 203, 215 ЦК України, ст. ст. 33, 338 ЦПК України щодо наслідків укладення угоди особою з перевищенням повноважень, підстав недійсності правочину, неможливості вирішення судами питання про права та обов'язки особи, яка не була залучена до участі у справі, порушення виключної підсудності справ, просив скасувати ухвалені у справі рішення та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

На підтвердження неоднакового застосування зазначених правових норм скаржник наводить ухвалу Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 12 березня 2008 року про визнання договору купівлі-продажу недійсним та постанову Судової палати у господарських справах Верховного Суду України від 13 травня 2008 року у справі за позовом ТОВ "Фірма "Верітас" до ВАТ "Енергопостачальна компанія "Дніпробленерго" про визнання договору недійсним, в яких по-іншому застосовано норми ст. ст. 48, 62, 63 ЦК Української РСР при вирішенні питання наявності схвалення угоди особою, яку представляють; ухвалу Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 16 травня 2007 року в справі про визнання недійсними договорів купівлі-продажу й дарування бази відпочинку та постанову Судової палати у господарських справах Верховного Суду України від 3 листопада 2006 року у справі за позовом ТОВ "Струм" до ТОВ "Дольове комерційне підприємство "Укржитлоспецхолдинг", ТОВ "Квіза-Трейд", ТОВ "ВК "Маркет" в яких по-іншому вирішено питання щодо способу захисту права власності; ухвалу Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 27 червня 2007 року щодо необхідності притягнення до участі у справі осіб, питання про права та обов'язки яких вирішуються судом.

При ухваленні судових рішень у зазначених справах та застосуванні ст. ст. 62, 63 ЦК України суд касаційної інстанції, на відміну від застосування цих норм в оскаржуваних рішеннях, виходив із того, що в разі укладення особою угоди з перевищенням повноважень питання наявності схвалення угоди особою, яку представляють, повинно вирішуватися відповідно до фактичних дій такої особи, обставин та доказів, у зв'язку з чим суд повинен надати оцінку діям учасників угоди після її укладення; укладення угоди особою без необхідного обсягу цивільної дієздатності не призводить до переходу права власності на майно, а тому відповідно до вимог ст. ст. 387, 1212 ЦК України порушене такими діями право особи, яка не є стороною угоди підлягає захисту шляхом витребування його майна з чужого незаконного володіння, а не визнання договору недійсним.

Розглянувши скаргу, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України встановила, що в цьому випадку має місце неоднакове застосування судом касаційної інстанції положень ст. 63 ЦК Української РСР, ст. ст. 203, 215, 388, 392 ЦК України, що відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 354 ЦПК України є підставою для перегляду судових рішень у зв'язку з винятковими обставинами.

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції одних і тих самих норм права, колегія суддів виходить із таких підстав.

У справі, що розглядається, судами встановлено, що 3 лютого 2003 року ТОВ "ФКЦСРП" в особі директора Рудюка С.О., що діяв на підставі статуту, та ОСОБА_2 укладено договір купівлі-продажу нежилих приміщень площею 266,3 кв.м, вартістю 133 150 гривень.

Згідно з абз. 4 п. 9.9 статуту директор ТОВ "ФКЦСРП" має право без довіреності укладати договори (угоди), інші юридичні акти, вартісна оцінка яких не перевищує 10 тис. грн.

Ухвалюючи оскаржувані у справі судові рішення в частині визнання недійсним договору купівлі-продажу від 3 лютого 2003 року, суди виходили з того, що такої довіреності директор ТОВ "ФКЦСРП" станом на 3 лютого 2003 року не мав, ніякого рішення щодо надання директору повноважень на укладення договору зборами учасників ТОВ "ФКЦСРП" не приймалося, тому на підставі ст. ст. 48, 63 ЦК Української РСР, ця угода, яка укладена від імені другої особи, не уповноваженою на укладання угоди або з перевищенням повноважень є недійсною.

Проте, ухвалюючи судові рішення у справі, суди неправильно застосували зазначені положення закону, дали їм невірне тлумачення, яке не відповідає дійсному змісту цих правових норм і практиці їх застосування судами.

Так, відповідно до ч. 1 ст. 62 ЦК Української РСР, який діяв на час укладення спірного договору, угода, укладена однією особою (представником) від імені другої особи (яку представляють) в силу повноваження, що ґрунтується на довіреності, законі або адміністративному акті, зокрема в силу службових обов'язків, безпосередньо створює, змінює і припиняє цивільні права і обов'язки особи, яку представляють.

Частиною 1 статті 63 ЦК Української РСР передбачено, що угода, укладена від імені другої особи особою, не уповноваженою на укладення угоди або з перевищенням повноважень, створює, змінює і припиняє цивільні права і обов'язки для особи, яку представляють, лише в разі подальшого схвалення угоди цією особою. Наступне схвалення угоди особою, яку представляють, робить угоду дійсною з моменту її укладення.

Зазначеною нормою не визначено конкретного переліку дій, які свідчать про схвалення угоди особою, яку представляють, а тому при вирішенні питання такого схвалення згідно з усталеною практикою застосування цієї норми суди виходять з оцінки фактичних дій особи, вчинених на виконання цієї угоди, обставин справи та доказів.

Відповідно до ч. 2 ст. 62 Закону України "Про господарські товариства", який діяв на час виникнення спірних правовідносин, директор вирішує усі питання діяльності товариства, за винятком тих, які належать до компетенції загальних зборів учасників. Загальні збори учасників товариства можуть прийняти рішення про передачу частини повноважень, що належать їм, до компетенції директора.

Відповідно до ч. 3 ст. 62 Закону України "Про господарські товариства" директор підзвітний загальним зборам учасників і організує виконання їх рішень. Директор має право без довіреності виконувати дії від імені товариства.

Так, з матеріалів справи вбачається, що на загальних зборах учасників ТОВ "ФКЦСРП" 30 січня 2003 року були прийняті рішення: відчужити нежиле приміщення загальною площею 266,3 кв.м, яке розташоване на четвертому поверсі нежилої будівлі літ. "А", що знаходиться за адресою: м. Київ, вул. Шота Руставелі,16; директору Рудюку С.О. підготувати всі необхідні документи для оформлення договору купівлі-продажу та підписати цей договір на суму 133 150 (сто тридцять три тисячі сто п'ятдесят) гривень 00 копійок (а.с. 173).

За таких обставин висновок суду про відсутність повноважень у директора на укладення договору від 3 лютого 2003 року суперечить матеріалам справи вимогам закону і практиці його застосування касаційним судом.

Крім того, відповідно до правової позиції висловленої в ухвалі колегії суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 12 березня 2008 року, постанові Судової палати у господарських справах Верховного Суду України від 13 травня 2008 року у справах про визнання недійсними угод про відчуження майна, укладених від імені юридичних осіб їх представником з перевищенням наданих статутом повноважень, доказом наступного схвалення таких угод з виникненням для юридичної особи, яку представляли цивільних прав і обов'язків відповідно до ч. 1 ст. 63 ЦК Української РСР, є зокрема, дії щодо фактичної передачі майна та документації на це майно за актом прийняття-передачі, отримання і використання юридичною особою коштів від реалізації спірного майна; володіння і користування цим майном особою, якій це майно реалізовано тощо.

У справі, що розглядається суд дійшов протилежного висновку, в той час як придбані ОСОБА_2 у ТОВ "ФКЦСРП" за угодою від 3 лютого 2003 року нежилі приміщення фактично передані йому за актами від 7 лютого 2003 року і 1 серпня 2003 року після укладення договору від 3 лютого 2003 року, ТОВ "ФКЦСРП" без заперечень отримало кошти і протягом більш ніж трьох років з дня укладення договору - 3 лютого 2003 року - до дня подання позову в липні 2006 року використовувало отримані кошти для власних потреб; між ТОВ "ФКЦСРП" та ОСОБА_2 було укладено договори про надання комплексу послуг із постачання електроенергії, забезпечення водою, охорони тощо для утримання й обслуговування придбаних ним нежилих приміщень; на виконання п. 3.3 договору купівлі-продажу від 3 лютого 2003 року ОСОБА_2 були проведені роботи з реконструкції фасаду та систем кондиціонування у будинку, в якому розміщені як спірні нежилі приміщення, так і приміщення, що залишились в користуванні ТОВ "ФКЦСРП" (а.с. 16-17, 122-131).

Однак суд у порушення вимог ст. ст. 212, 214, 215 ЦПК України належним чином не з'ясував усіх обставин укладення оспорюваного договору та подальшого його виконання, а наданим доказом не дав оцінки, хоча вони мають значення для правильного застосування ч. 1 ст. 63 ЦК Української РСР і вирішення спору.

Таким чином, ураховуючи, те що суди не дали оцінки діям учасників угоди після її укладення, зокрема: діям ТОВ "ФКЦСРП" щодо тривалого й фактичного використання отриманих за договором коштів, укладення товариством договорів для обслуговування відчужених приміщень, а також наявності рішення загальних зборів ТОВ "ФКЦСРП" від 30 січня 2003 року, яким директора було уповноважено підписати договір, на зазначених в договорі умовах, не можна визнати обґрунтованим висновок суду про недійсність договору купівлі-продажу від 3 лютого 2003 року тільки з мотивів відсутності в директора товариства довіреності як окремого документа на укладення цього договору. Погодившись з таким висновком судів першої і апеляційної інстанції касаційний суд допустив неоднакове застосування ст. ст. 48, 62, 63 ЦК Української РСР.

Судами також встановлено, що 20 травня 2004 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було укладено договір купівлі-продажу нежилих приміщень площею 248,7 кв.м.

ОСОБА_1 набув право власності на ці приміщення на підставі договору купівлі-продажу нежилих приміщень, укладеного між ним та ТОВ "ФКЦСРП" 15 травня 2003 року. 15 травня 2006 року Городоцьким районним судом Львівської області було ухвалено рішення, яким зазначений договір визнано недійсним з моменту укладення, визнано право власності за ТОВ "ФКЦСРП" на приміщення, які вибули з володіння товариства не з його волі.

Ухвалюючи оскаржувані рішення, суди виходили того, що договір від 20 травня 2004 року було укладено ОСОБА_1 без необхідного обсягу цивільної дієздатності, що суперечить ст. 658 ЦК України, відповідно до якої право продажу майна, крім випадків примусового продажу та інших випадків, встановлених законом, належить власникові майна, та підставою для визнання такого договору недійсним згідно з приписами ст. ст. 203, 215 ЦК України.

Проте судами залишено поза увагою той факт, що ТОВ "ФКЦСРП" не було стороною в договорі купівлі-продажу від 20 травня 2004 року, в той час як ст. 3 ЦПК України, ст. ст. 15, 16 ЦК України передбачено, що кожна особа має право, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів у спосіб, передбачений законом.

Відповідно до ст. 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

Положеннями п. 3 ч. 1 ст. 388 ЦК України встановлено, якщо майно придбане за відплатним договором в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Статтею 392 ЦК України передбачено, що власник майна може пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який посвідчує його право власності.

Відповідно до вимог ст. 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно і тоді, коли підстава, на якій воно набуте, згодом відпала. Положення цієї глави застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події. Положення цієї глави застосовуються також до вимог про повернення виконаного за недійсною угодою; витребування майна власником з чужого незаконного володіння; повернення виконаного однією із сторін в зобов'язанні; відшкодування шкоди особою, яка незаконно набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи.

Саме з таких позицій виходив суд касаційної інстанції при ухваленні судових рішень в інших справах: постанови Судової палати у господарських справах Верховного Суду України від 30 січня 2007 року та від 3 листопада 2006 року; ухвала судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 16 травня 2007 року.

Таким чином, застосовуючи у спірних правовідносинах такий спосіб захисту як визнання договору недійсним, суди зазначені положення закону не врахували та не з'ясували, чи не зводяться вимоги ТОВ "ФКЦСРП" до усунення перешкод у користуванні майном товариства й витребування спірного приміщення із чужого незаконного володіння, а тому не можна визнати цілком обґрунтованим висновок суду про порушення права ТОВ "ФКЦСРП" договором, укладеним між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 20 травня 2004 року.

Посилаючись, при цьому на факти, встановлені рішенням Городоцького районного суду Львівської області від 15 травня 2006 року, як такі, що не підлягають доказуванню відповідно до ч. 3 ст. 61 ЦПК України, суди не врахували, що ОСОБА_2 не був стороною у зазначеній цивільній справі.

Крім того, вирішуючи питання про відкриття провадження, призначаючи справу до судового розгляду та ухвалюючи рішення у справі, суд першої інстанції виходив із того, що справа підсудна Дніпровському районному суду м. Києва.

Натомість, відповідно до ч. 1 ст. 114 ЦПК України позови, що виникають з приводу нерухомого майна, пред'являються за місцезнаходженням майна або його основної частини.

Згідно із ч. 1 ст. 181 ЦК України до нерухомих речей (нерухоме майно, нерухомість) належать земельні ділянки, а також об'єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення.

Звертаючись до суду, позивач просив, зокрема, визнати недійсними договори купівлі-продажу нежилих приміщень, розташованих на вул. Шота Руставелі, 16 у м. Києві та визнати за ТОВ "ФКЦСРП" право власності на ці приміщення.

Таким чином, у справі виник спір щодо права власності на нежилі приміщення, розташовані в адміністративних межах Печерського району міста Києва, а тому Дніпровський район міста Києва розглянув справу з порушенням передбаченого ч. 1 ст. 114 ЦПК України правила виключної підсудності.

За таких обставин ухвалені в справі судові рішення не можна визнати законними і обґрунтованими, а тому вони підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до належного суду першої інстанції за належною підсудністю.

Наведене свідчить про те, що рішення постановлені судами з порушенням норм матеріального та процесуального права, тому вони підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

На підставі наведеного, керуючись ст. ст. 338, 357, 358, 359 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України

Скаргу ОСОБА_2 задовольнити.

Рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 11 серпня 2006 року, рішення апеляційного суду м. Києва від 5 грудня 2006 року та ухвалу Верхового Суду України від 10 липня 2007 року скасувати, а справу передати на новий розгляд до Печерського районного суду м. Києва.

Ухвала оскарженню не підлягає.